Село на роздоріжжі

У П’ятківці, наприклад, у 1965 році було 1273 двори і 3854 жителі, в школі навчалося 504 учні. А в 2009 му статистика нарахувала 911 дворів, 1968 осіб населення (з них 950 пенсіонерів). За півроку померло 22 моїх земляки, а народилося лише 5 дітей. Все менше лунає й весільної музики… За роки незалежності жоден випускник школи не залишився в селі. Багато людей у пошуках заробітків виїжджає в міста та за кордон. Відтак ламаються долі, руйнуються сім’ї, без догляду і належного виховання залишаються діти.
Прикро, що в суспільстві нині панують апатія і невпевненість у завтрашньому дні.
Особливо це відчувається в селах, де важче, ніж у містах, знайти роботу.
Відродження українського села відбувається лише на словах. Замість конкретних справ – сила-силенна слів типу «стратегія», «модель», «потрібно», «планується»… Мені здається, що особливих, точніше жодних, змін на краще селяни не відчули. А тим часом наплодилося чимало різних служб та об’єднань, що тягнуть великі ложки до сільського горщика.
Чи про таку Україну ми мріяли?
Все ближче День незалежності. В інших країнах такі свята відзначаються пишно та врочисто. Будуть проведені подібні заходи і в нас. Але для більшості простого люду, в першу чергу для селян, це свято – можливість пошпортатися на своїх городах, збираючи урожай. Бо ж треба з чимось зустріти і пережити зиму. Де вже там до урочистих промов та зібрань!
Пригадайте, один з попередніх років був проголошений в Україні роком села. І що? Нічим особливим він не відрізнявся від інших. Всі намагання уряду відродити українське село, врятувати його від занепаду залишаються безрезультатними, а селяни – найбільш нужденною частиною населення.
За роки незалежності дехто в Україні дуже розбагатів, переважно нечесним шляхом, скупив заводи, фабрики. Але є багато таких, що не можуть звести кінці з кінцями, не мають роботи, а відтак і грошей, щоб купити хлібину. Прикро, що багато обдарованих дітей не можуть навчатися у вищих навчальних закладах, бо у батьків немає коштів, щоб заплатити за навчання.
Я спілкуюся з односельчанами, яким уже за вісімдесят і навіть за дев’яносто. Пилип Кушнір, Василь Синявський, Петро Плахотников, Назар Гончар, Михайло Гергелюк, Борис Гоцюк та інші з болем розповідали, як проходили важкими фронтовими дорогами, а після війни відроджували село своєю самовідданою працею. А нині руйнується те, що створене попередніми поколіннями. Так, уже повністю знищено ферму № 1, де колись утримувалося 3000 голів ВРХ і 900 овець.
Приміщення розібрали по цеглинці… Сумно… Мені часто доводиться зустрічатися з випускниками школи, які в нерішучості – яку дорогу обрати? – стоять на життєвому роздоріжжі. Запитайте сьогодні підлітка, ким він хоче бути. Він назве десятки професій, модних і престижних, але навряд чи буде в цьому переліку хліборобська. Рвуться нащадки хліборобів у великі міста і далекі краї подалі від рідного села, не підозрюючи, що за справжньою романтикою, за щастям не обов’язково мчатися світ за очі. Ще на пам’яті часи, коли молодь прислухалася до слів старших про те, що, крім романтичного пориву, є ще й синівський обов’язок, що земля чекає молодих рук, сили, таланту.
Зараз подібні слова здаються просто недоречними. Чому?
Та тому, що ситуація в державі, байдуже ставлення владних структур до проблем села перекреслює всі патріотичні прагнення і бажання (якщо вони ще десь збереглися).
Нині багато людей бореться за землю – і для себе, і для своїх нащадків. Але… У селах, в тому числі і в нашому, чимало земель запасу заростає бур’янами.
Чи зміниться щось на краще? Незважаючи ні на що, хочеться вірити, що рано чи пізно село відродиться і заживе повноцінним життям. Та, крім самих селян, треба, щоб про це подбала і держава. Подбала на ділі, а не на словах.
Мойсей ПОХИЛА, ветеран праці, член Національної спілки журналістів України.
с. П’ятківка.