Горпинині діти

Щоб вижити, їздила Горпина у Москву, Ленінград, Горький, Одесу, де купляла промислові товари, які потім обмінювала в Західній Україні на харчі. Придбати квитки було важко, тому брала з собою найменшу дочку Катю. З малою дитиною квитки дістати було легше. Ці поїздки теж були небезпечними. У поїздах грабували. Та й боялися, щоб влада не вилучила покупки, бо за спекуляцію можна було потрапити на кілька років у тюрму. А від держави вдова не отримувала ніякої допомоги ні на себе, ні на дітей… Коли перед Великоднем повернулася додому й Ольга, вже стало трохи легше. Отелилася корова. Ганна поралася по господарству, а Ольга, щоденно видоївши корову, несла у чотирьохлітровій пляшці – «восьмушці» – молоко на базар у Бершадь. А ще – ринку з колотухою.
У1948 році Горпина видала заміж старшу дочку Ганну. А через два роки прийшов до них свататись сусідський хлопець Іван. Він та його брат залишилися круглими сиротами. Батько загинув на фронті, а мати померла в голодовку. Сусіди бачили, як тяжко бідують хлопці, і вирішили старшого оженити.
Того дня дядько Яків повів Івана до сусідських дівчат свататись. Але спочатку їм відмовила одна, потім друга. На черзі – третя. Подумав тоді дядько Яків: «Якщо і в цій хаті відмовлять, то чарки сьогодні не пощастить випити…».
Горпина уважно вислухала несподіваних гостей, які прийшли сватати не якусь конкретну дівчину, а просили віддати заміж яку-небудь.
– Беріть Ольгу, бо її черга прийшла, – сказала мати.
Ольга пробувала перечити, але Горпина сказала, як відрубала: – Я вас солити не буду, тому підеш за Івана. Те, що він бідний – не страшно. Будете працювати – і все у вас буде.
Справили сяке-таке весілля. Коли перебралася до чоловіка, Ольгу вразила убогість, в якій жили брати. Скриня, лава, один казанець, миска, навіть одна ложка й одна виделка… Замість ліжка – дерев’яний піл, застелений сіном.
Одразу після весілля прийшли до них голова сільради, дільничний інспектор міліції та інспектор по податках і стали вимагати здати певну кількість м’яса, яєць, молока та ще покрити борги за попередні роки. А якщо не здадуть, то опишуть майно. Владу не цікавило, що тоді це були неповнолітні діти, сироти, які ледве виживали. Переконавшись, що борг справді нема чим оплатити, владці схопили Ольжині кожух і хустку.
Сльози молодої жіночки не вплинули на жорстоких виконавців державної політики.
… Через півроку Івана забрали в армію, Ольга ж залишилася в хаті братів, доглядала меншого брата Петра. А коли той підріс, відслужив, то повернувшись, одружився з меншою Ольжиною сестрою – Катериною.
Багато років дві сім’ї жили в одній хаті через сіни.
Згодом повиходили заміж й інші Горпинині діти. Всі працювали в місцевому колгоспі. Настасія деякий час була трактористкою на освоєнні кримських степів, Марія – у насіннєвому радгоспі Бершадського цукрокомбінату, була ланковою.
За сумлінну працю всі Горпинині діти відзначалися різними нагородами. Наприклад, Марія – орденом Трудового Червоного Прапора, трьома бронзовими медалями ВДНГ СРСР.
Нині всі сестри – на пенсії.
Їх односельці поважали раніше, поважають і зараз – за працьовитість, доброту, щирість, порядність, доброзичливість. Всі п’ятеро проживають у рідному селі, побудували свої добротні хати. Мають дітей, внуків і навіть правнуків.
Усі вони схожі характерами.
Рано встають і до пізнього вечора працюють, пораються на городах, по господарству. Дуже люблять квіти, тож садиба кожної наповнена розмаїттям барв.
Спілкуватися з ними легко і приємно. Мова їхня багата, наповнена цікавими прислів’ями і приказками. А скільки пісень вони знають!
Ніколи я не чув від них скарг на те, що зараз погано жити.
Навпаки, вони дякують Богу за те, що є мир, що є в що взутися, одягнутися, а на столі не буває без хліба і до хліба.
Часто згадують сестри свою маму Горпину, її мудрі уроки, самовіддану турботу про те, щоб діти вижили у нелегкі роки. І жодна з дочок не ображається на те, що в селі їх прозвали «Горпинки». У цьому лагідному йменні втілено шану й пам’ять про покійну їхню маму і повагу до її дітей.
Горпина Сидорівна Рогова пішла з життя тридцять три роки тому, але й досі згадують цю жінку у Баланівці добрим словом.
Саме на таких простих людях, як Горпина та її діти, трималася, тримається і буде триматися наша держава.

Григорій ПОГОНЧИК, громадський кореспондент с. Баланівка.