«Бог подав мені віщеє слово...»

Запам’яталася ще й поїздка до старшого колеги в його рідне село – Джулинку.
Це було якраз на межі весни і літа десь у середині 90-их років. Валентин Костьович знайомив із своїм, більш, ніж скромним, побутом та чудовим садом, городом. Можливо, саме ці мальовничі місця на малій батьківщині додавали йому наснаги, тож чимало його поезій присвячені рідному краєві. Повернувся він сюди з Києва, залишивши синові (теж Валентину) столичну квартиру.
Свої дитячі роки, як і осінь життя, він провів саме в цьому кутку села, неподалік від приміщення лікарні. До речі, дід Валентина був легендарною особистістю, георгіївським кавалером Порт-Артура. Цієї відзнаки удостоєний в 1904 році. Відзначався мужністю і хоробрістю, відданістю військовому обов’язку. Саме він після закінчення фельдшерсько-акушерської школи повернувся у рідне село, заснував лікарню і став тут першим лікарем. Втім, це тема окремої розмови.
Сільським хлопцем В.К. Макогон вступив на факультет журналістики Київського держуніверситету ім. Т. Г. Шевченка у 1950 році, а після його закінчення потрапив одразу у провідну газету республіки – «Радянську Україну». Працював спочатку власним кореспондентом по Рівненській області, а згодом у центральному штаті – кореспондентом промисловотранспортного відділу, завідувачем відділу сільського господарства. Деякий час у середині 60-их років був кореспондентом інформаційного агентства ТАРС- РАТАУ по Києву та області. У 1967му був запрошений на посаду першого помічника голови Київського міськвиконкому.
Через рік очолив загальний відділ. Обирався депутатом Дарницької районної ради, два рази – депутатом Київради. Згодом повернувся у журналістику і останні роки перед виходом на пенсію працював кореспондентом РАТАУ(Радіотелеграфне агентство України), республіканських газет. Опікувався товариством охорони пам’ятників архітектури, яке деякий час очолював. Та де б не доводилося працювати, завжди писав вірші. І якщо його журналістські матеріали друкувалися практично в усіх провідних газетах республіки, то вірші – дуже мало. На моє запитання, чому так і чому при високопрофесійному рівні поезій він не спромігся навіть на одну збірочку, Валентин Костьович відповів, що пише ще з університетських часів, але книги не видав з однієї простої причини: його поезії – то своєрідне, неповторне та оригінальне бачення світу, яке не влаштовувало ідейно заангажованих видавців, покликаних ревно охороняти «ідейність і партійність» літератури. Тож він, не розраховуючи на друкування, писав свої твори так, як вважав за потрібне, не обмежуючись прокрустовим ложе вимог радянських цензорів. І саме в цьому найбільша цінність його поезії.
В моєму домашньому архіві чимало матеріалів, які колись залишив чи передав Валентин Макогон. На жаль, він не встиг завершити свою книгу спогадів про свої журналістські зустрічі, яких доля подарувала чимало. Та ще й яких!
Серед них – із Хрущовим, Шелестом, Щербицьким, Жуковим, Поповичем та іншими відомими діячами. Розповідав Валентин Костьович про те, як свого часу до нього прямо в редакцію приїхав тодішній перший секретар ЦК Компартії України Петро Юхимович Шелест. І так склалося, що журналіста на місці не виявилося, він саме пішов у ЦК. Та той приїзд засвідчив про увагу до творчості рядового і молодого ще тоді газетяра. Бо високий гість приїздив із добрими намірами.
Більш детально про свого старшого товариша і колегу розповім у книзі, над якою зараз працюю. Перечитуючи його вірші, записи, згадую Валентина Костьовича із незмінною сигаретою, за чашкою кави, з розміреною розмовою про те, що колись було… Скільки б міг він ще розповісти, але, на жаль, кілька років тому відійшов у вічність.
З усіх його поезій особливо виділив би гімн слову, який він так і назвав «Рідна мова». І саме словами цього твору завершу цю невелику розповідь про славного нашого земляка: Бог подав мені віщеє слово, Нас тополя обох зрозуміла: Бережи нашу мову, діброво, У крилатих піснях її сила.
Рідну мову свою солов’їную Чую я не у снах, наяву, Бо живе вона з Україною, Значить я тепер теж живу…
Федір ШЕВЧУК.