ГРІШНИЦЯ

Живемо ми по-сільському, – знітилась.
– А нам такої й треба. – Василь Євстахійович розглядав вишиті рушники, подушки і старовинний образ, що висів у куточку. Він нагадав йому рідну хату, матір і оте зілля за образом.
Колись на зелені свята Василинка, так звали його матір, принісши з церкви польові квіти, ставила їх за образ, а потім по щіпочці кидала їм, малим, в купіль. На щастя – приказувала. Вже коли підросли з Іваном – щоб дівки любили… Люблять і досі, обох… Напророчила матір напевне. Ці спогади вразили Василеве серце, як і Софійка, найкраща подруга Наталки… – Я вам борщу всиплю, будете їсти?
– Насипай і наливай горілки з перцем.
– А як твої свині? – поцікавилась Наталка… – Та ще не колола, морози ж які… – Отак завжди. Не витягнеш її з болота. Засохнеш, зав’я - неш коло землі. Я хоч світу побачила, он машину купила, правда гарна?
– Звичайно, як і ти, – промовила Софійка. Після кожного зальотного жениха, якого оббирала Наталка, мов липку, подруга приїжджала до неї, не то на сповідь, не то відкрити душу. Були вони такі різні, хоча мали роботу, вищу освіту, правда, в Софійки був Богданчик, а Наталка не бажала дітей – чи то не любила, чи не хотіла мати зайвого клопоту.
В її столичній квартирі пахли французькі парфуми, і вікна з розкритим балконом виходили прямо на залізничний вокзал. А в Софійчиній хаті в сад, де ще й досі збереглися прадідівські яблуні – антонівки, по яких залюбки лазили малими мало не на край неба, звідки було видно всеньке село і широку, широку долину, закосичену, пахучу, таку до болю милу річку з крутими берегами і теплою купеллю-водою.
А зимою, в тріскучі лютневі морози, вони бігали по льоду, зариваючись з розгону в сніг, борсаючись і сміючись, наввипередки. Наталка подивилась у вікно… І їй постало перед очима дитинство таке далеке й близьке, немов вчорашнє.
– Богданко де? – запитала в Софійки.
– На річці з хлопцями шайбу ганяє.
– Підріс?
– Та чомусь не росте, – сумно промовила Софійка.
– Це того, що ти його до роботи береш, загонила хлопця зовсім.
Тепер в них обох була радість і втіха – Богданко… Милий, кучерявий, кароокий, весь в батька пішов, та тільки характером в матір – сумирний такий. Чи того, що без батька ріс – хто не йде, той скубне хлопчинку.
На Наталку нахлинули сльози. Вона крадькома витерла одну, тільки тепер щиро позаздрила подрузі. І в мене донечка була б така. Побоялась... квартиру треба було, машину і оцих… гнівно глянула на Василя, аж тому в п’ятах похололо.
– Довідаєшся до маминої хати? – запитала Софійка, – Богданко сніг відкидав… – Спасибі.
– Приїдеш весною садити город?
– Ні, ніколи мені. Ось гроші, малому купиш костюмчик, та й себе не обіжай. Грошей маю багато, а щастя? Та що це я про сумне, про сумне, – надіймося на краще.
Наталка першою пригубила чарчину. Хіба їй звикати, що люди скажуть… Живи, веселись, пригорнула подругу за тендітні плечі… – Учись, як треба жити. Ось жениха тобі привезла. Нічого козак. Руки має золоті, до жінок ласий, квартиру двокімнатну, фірму, крутий. Роки спливуть, красу візьмуть, а що зостанеться? А що зостанеться, Наталю?
Наталка задумалась. Ніколи вона не думала про це раніше. Її не цікавило, чи плачуть не її діти, й жінки, матері. Вона перебирала чоловіками, вона їх просто оббирала як сама того хотіла, обкручувала навколо пальця. Жриця кохання, ненаситна і горда. Горда з того, що красива, що вільна, багато і все може. «Супермодель», як каже Софійка.
Вона звикла так жити.
Нараз її погляд впав на ікону.
Ікона захиталась. Матір Божа дивилася широко розкритими очима і говорила: «Вийди, вийди, згинь з моїх очей, грішнице. Нема на тебе кари Господньої, розпуснице». Василь зачепив ікону, і вона впала на голову Наталки, розбившись на дрібненькі кусочки скла.
Наталка кулею вилетіла з хати. Машина заревіла і розтанула в сніговій заметілі.
– Мамо, а хто то був? – запитав Богданко.
– Грішниця, – ледь чутно промовила Софійка.