Навесні 2007 р. восьмикласники Льоня і Коля Тузенки увійшли до фіналу Європейського конкурсу міжнародного чемпіонату з розв’язування логічних задач. І тоді місцева преса звернулася до всіх небайдужих людей із закликом допомогти хлопцям поїхати у Францію. Адже потрібно було 25 тисяч гривень. А у батьків – будівельника Дмитра Пилиповича і працівника магазину Віри Дмитрівни – таких грошей не було. І вже думали відмовитися від тієї поїздки, та вчителі наполягли, що їхати треба, адже такий шанс рідко кому випадає. Тож все-таки спільними зусиллями, з допомогою меценатів, зібрали потрібні кошти. Хлопці ж, образно кажучи, підкорили Париж, зайнявши перші місця у Єврокубку! Організаторам навіть довелося терміново виготовляти другу золоту медаль, бо ніхто не сподівався на те, що переможуть два брати.
То була перша, але не єдина перемога. Бо далі хлопці, які після восьмого класу стали учнями фізико-математичного ліцею при Національному університеті ім. Т.Г. Шевченка, не переставали дивувати, стаючи переможцями або призерами різних міжнародних олімпіад – у Хорватії, Мексиці, Казахстані… І що цікаво: практично всі нагороди, медалі, призи – однакові, як кажуть, рівносильні.
На запитання, в чому ж полягає феномен братів Тузенків, батько назвав такі складові: найперше, дар Божий, далі – зусилля вчителів, які побачили цей дар і розвинули його, це насамперед Лідія Кушнір та Лідія Дзюбенко. Потім – щастя і працелюбність.
Звичайно ж, як не назвати й батьків, які народили і виховали таких дітей. І створили їм такі умови, аби якнайповніше розкрилося їхнє обдарування:
- Якби ми проігнорували запрошення на різні олімпіади, не пускали їх, то це був батьківський злочин, - каже Дмитро Пилипович. – Хоч, незважаючи на допомогу різних спонсорів, нам доводиться трохи сутужно. Та хлопці це розуміють.
З раннього дитинства Леонід і Микола нічим не відрізнялися від інших дітей – так само пасли корову ( навіть на їхнє прохання батьки завели другу), ганяли у футбол, мріяли про те, що стануть футболістами, були комунікабельними, товариськими хлопцями. Але були в них риси, не зовсім характерні для інших – вони до всього ставилися серйозно, по-дорослому. Чи це стосувалося допомоги батькам по господарству, чи навчання, чи гри у футбол.
- Хлопці заощадливі, не потратять зайвої копійки, бережливо ставляться до одягу, речей. Нас дуже радує, що не перейняли ні в кого шкідливих звичок, - розповідає Дмитро Пилипович. – Коли в ліцеї їхня однокласниця опинилася під загрозою виключення через відставання з фізики та математики, вони допомогли їй у цих предметах. До речі, крім основних предметів, досконало вивчили англійську мову.
Близнюки завжди йшли попереду інших. І завжди одержували престижні нагороди не тільки у предметних олімпіадах. Скажімо, вони ставали переможцями акції «Гордість країни», мають відзнаки від президентів Віктора Ющенка, Леоніда Кучми, одержували стипендію від Святослава Вакарчука. А ще у їхній кімнаті в батьківській оселі є футбольний м’яч від Андрія Шевченка та чимало інших пам’ятних речей.
Батько з гордістю показує чималу теку із газетними статтями про синів. Але при цьому зауважує, що зоряна хвороба Льоні і Миколці не загрожує - вони дуже спокійно ставляться до посиленої уваги журналістів. Розуміють, що все залежить від них самих.
…А через кілька днів ми зустрілися із самими хлопцями, яким, до речі, пізніше, 11 березня, виповнилося по вісімнадцять років.
Під час розмови юні вундеркінди просили не називати назву і місце їхнього навчання .
- Нам потрібно вчитися, а не інтерв’ю роздавати, - в унісон сказали хлопці. – А якщо журналісти дізнаються про місце нашого навчання, то не даватимуть спокою і можливості спокійно вчитися. І навіщо нам зайва увага?
Вчаться Тузенки у дуже престижному закладі за межами України. Повністю віддаються навчанню. Адже самі зробили вибір із багатьох пропозицій, що їм надходили ще в ліцеї ( до речі, закінчили його із золотими медалями).
Є впевненість в тому, що через кілька років ми ще почуємо їхнє прізвище. І при цьому згадаємо, що шлях у велику науку у Леоніда та Миколи Тузенків починався із сільської школи з подільської глибинки. Дуже хочеться сподіватись, що продовжиться цей шлях в Україні, а не десь в далеких світах.
І якщо станеться саме так, то, мабуть, тоді буде перспектива у нашої "силіконової долини".
А поки що радимо запам’ятати ці імена – впевнені, що через кілька років вони прозвучать на весь світ і на повен голос.
