Наступного року був переведений на посаду асистента Львівського політехнічного інституту, а в 1958 - до Інституту автоматики і електрометрії Сибірського відділення АН УРСР (м. Новоросійськ, Росія), де навчався в аспірантурі, працював на посаді молодшого наукового співробітника до 1969 р.
За конкурсом був обраний деканом факультету радіоелектроніки Вінницького філіалу КПІ (нині ВНТУ). З 1969 по 1992 рік - доцент кафедри. Його науковий доробок складає близько 30 публікацій.
Як поет працює в жанрах віршованого гумору й сатири, епіграми, пародії, усмішки, шаржу, каламбуру.
Автор збірок:
«Веселе пекло. Поетичні мініатюри» (2000);
«Зимний марафон. Стихи: лирика, юмор» (2000);
«Не наступайте на граблі! Вірші: гумор, сатира» (2001);
«Маленькі пасквілі. Сатиричні мініатюри» (2002);
«Сатиріаз. Гумор і сатира. 100 мініатюр» (2004);
«Всього усім не можна дати… Вибране» (2005).
Лауреат Всеукраїнської літературно-мистецької премії імені Степана Руданського (2009) за збірку «Помаранчевий синдром», яка увібрала все найкраще, написане поетом упродовж останніх років.
Літературознавець Михайло Стрельбицький сказав про Володимира Красіленка: «Усвідомлюючи себе сатириком, він, як на мої літературознавчі критерії, є переважно гумористом. Легкий, ненав'язливий усміх, витончена гра слів і понять, а то й іскрометне перефразування засобами вірша вислову, почутого в народі, або вичитаного у філософів та мислителів, — ось найочевидніші його творчі засоби».
