На знімку: Олена Фадеївна та Іван Павлович Вербецькі. Фото автора.
... Народився він у багатодітній селянській сім’ї. У різноробочого Павла Тодотовича та свинарки Марії Сазонівни Вербецьких було п’ятеро дітей – чотири сини і дочка.
Іван був четвертим із дітей і єдиним, хто дожив до нинішнього часу.
На його долю випали окупація в роки Другої світової війни, голод та інші випробування, які дуже швидко робили вчорашніх дітей і підлітків дорослими. Тож Іван, закінчивши сім класів, одразу ж пішов у колгосп причіплювачем. Як і всі, належних тоді три роки віддав армії – випало служити в ракетних військах. Завершував службу у званні єфрейтора.
Повернувся в рідне село – й одразу до роботи, але не рядовим механізатором, а бригадиром. Правда, після двох років на цій посаді повернувся до звичної роботи тракториста, очолив механізовану ланку.
Працювалося в радість, у його підрозділі було сімнадцять трактористів. Вирощували цукрові буряки, кукурудзу та інші культури. І донині пам’ятає, як встановлювали рекорди. Так, урожайність буряків сягала 496 центнерів у заліковій вазі. Але не тільки рекорди запам’ятовувалися.
Найперше – це те, що люди були дружні та згуртовані. За свою працю отримували не тільки зарплату, а й відзнаки, премії. У ході нашої розмови продемонстрував відповідні знаки переможців змагання.
Особливо гарно працювалося в роки, коли маньківський колгосп очолював Борис Дементійович Булка (Шумилів – бригадне село цього господарства). Вже тоді впроваджувалися передові технології, прогресивні форми оплати праці. Сам Іван Павлович протягом трудового життя працював на різних тракторах і комбайнах. І хоч нині техніка набагато потужніша та комфортніша, все ж вважає, що і в попередніх поколінь є чому повчитися, насамперед ставленню до роботи.
Ось так, рік за роком, і наблизився той день, коли здобув право вийти на заслужений відпочинок. Та ще відчував силу і можливості, тож, хоч і залишив механізаторські турботи, пересів на підводу і ще цілих дванадцять років возив воду трудівницям у поле, виконував інші роботи.
Та час невмолимий, і вже Іван Павлович – повноправний пенсіонер.
До свого вісімдесятиріччя підійшов із вагомими сімейними досягненнями. Виростили й виховали з Оленою Фадеївною двох дочок, видали заміж, дочекалися чотирьох онуків і аж шістьох правнуків. Можна собі уявити, яким веселим гамором наповнюється їх добротний будинок, коли всі збираються на спільні сімейні свята, Різдво, 8 Березня...
Не стане винятком і нинішній ювілей, на який обов’язково приїдуть дочки Лідія та Катерина з чоловіками. Звичайно, будуть і молодші члени великої родини.
Можна було б детальніше розповісти про всіх, особливо про зятів. Василь Бондаренко обіймав важливу посаду в районі, зараз уже пенсіонер; Іван Пустовіт – один із очільників територіальних громад, але чоловіки зауважили, що насамперед є тільки членами родини славного хлібороба.
Для них батько Іван Павлович і мати Олена Фадеївна – найшанованіші люди, а їхня затишна оселя в Шумилові – місце, яке єднає серця, ще більше згуртовує.
Завершуючи розмову, я запитав Івана Павловича, що б він побажав своїм землякам, читачам «Бершадського краю».
– Добра, радості, добробуту, впевненості у кращому майбутньому України. А головне – щоб на нашу землю прийшов мир, – сказав убілений сивиною ветеран.
І ми також зичимо йому та його родині всіх гараздів та щедрот ще на довгі-довгі роки. З роси і води!
Федір ШЕВЧУК.
