Микола Олексійович Гоцуляк за кілька годин розповів дуже багато про своє нелегке життя.
Народився він у багатодітній селянській сім’ї – із сімох дітей вижило шестеро. Хоч батько його був неграмотним, та надзвичайно працелюбним, дуже любив поле, поратися біля землі, якої Гоцуляки мали вісім десятин. Привчали і дітей своїх до праці. А ще ж були дві пари тягла, реманент. Та коли настали часи колективізації, все змінилося. Малий Миколка, який дуже хотів учитися, змушений був іти їздовим у колгосп одразу після п’ятого класу. А згодом «підвищував кваліфікацію» – став причіплювачем, закінчив курси трактористів… Коли почалася війна, юнаків 1923 року народження і молодших спочатку не брали на фронт. Однак викликали у райвійськкомат і відправили в евакуацію. Зібралося їх з півтисячі, і всі вони пішки дійшли з Бершаді до Верхньодніпровська. Згодом – поїздом до Ворошиловграда, а звідти – по різних місцях; деякий час юнаки копали окопи, а потім Миколу Гоцуляка відправили у Сталінградську область у школу артилерії. А щоб дістатися до неї, її слухачі пішки пройшли вісімдесят кілометрів по замерзлій Волзі від обласного центру (це було ще до початку Сталінградської битви).
А потім – переведення в Новоросійськ, звідти морем до Севастополя і участь в обороні цього міста. Навідникові Миколі Гоцуляку, який до цього знав лише 45-міліметрову гармату на дерев’яних колесах, довелося самотужки вивчати нове озброєння. Зокрема, 122-міліметову гармату.
До речі, розповідаючи про ті роки, Микола Олексійович пригадував події майже до подробиць і навіть прізвища командирів та деяких однополчан, з якими обороняли місто.
– Це було дуже нелегко: з одного боку – море, з іншого – фріци. Обороняли Севастополь довго, та все ж ми змушені були відступати. Тих, хто хотів відправитися морем першими, безперешкодно розстріляли німці. Так частина наших воїнів потрапила в полон… А далі у житті Миколи Гоцуляка був табір для військовополонених у Кіровограді, Аджамці, виснажлива робота у кам’яному кар’єрі. Голод, холод, нестерпні умови. А вошей він та інші наші полонені позбулися в… Освєнцімі, куди їх доставили товарним потягом.
Не всі витримали ту дорогу.
На щастя, в тому таборі смерті пробув Гоцуляк недовго – неповний місяць. Далі – інший концтабір у Берліні, виснажлива робота по розвантаженню різних вантажів. Довелося попрацювати і в Альпійських горах в Австрії.
Коли Гоцуляка та інших невільників визволили англійські війська, важив він 36 кілограмів… Потім наших передали радянським військам, і почалися нові випробування – перевірка, як і за яких обставин потрапили в полон – постійні допити, яких було не менше десяти. Після цього – пішки з Німеччини в Румунію, там дворічна служба у складі 81-го гвардійського механізованого полку, де старший сержант Гоцуляк був командиром взводу. І нарешті, довгождане повернення додому.
Тут було не легше, бо ж уже йшов голодний 1947-ий. Як і багато інших земляків, їздив Микола на даху потяга в Західну Україну за харчами.
– Я ніколи не думав, що зможу колись наїстися хліба, – зізнається наш співрозмовник. – Але завжди знав, що чогось можна досягти тільки працею.
Працював у колгоспі до самого виходу на пенсію. Трудився механізатором, будівельником, завідувачем пилорами, шофером, слюсарем тракторної бригади. Разом з дружиною Ганною Петрівною, яка все життя працювала в ланці, виростили трьох синів – Петра, Івана та Віктора, мають семеро внуків, п’ятьох правнуків. На жаль, Ганна Петрівна нині прикута до ліжка, її доглядають і чоловік, і діти, і внуки.
…Наша кількагодинна розмова промайнула дуже швидко. На прохання побажати щось читачам Микола Олексійович сказав: – Дай Боже, щоб ніхто не зазнав такого, що мені випало на віку. Тож цінуйте те, що здобуло старше покоління, що маємо зараз. Миру всім і злагоди!
Федір ШЕВЧУК
