Нацистські керівники не збиралися ділитися владою з українцями. Гітлер, який особисто побував на Вінниччині, захоплювався багатствами України, родючою землею. Він наголосив, що впродовж наступних десятиліть не може бути й мови про незалежну Україну. Особливо його вразили врожаї пшениці, пасовища для худоби, поклади корисних копалин. Завдяки цим багатствам фашисти сподівалися побудувати нову "Велику Германію". Розпочалося економічне пограбування України. Як приклад: вивезення зерна. У нас в області під час обмолоту врожаю 1942 р. окупантами видавався лише щомісячний пайок – по 12 кг хліба і круп на одну особу.
Після того як увесь урожай нацисти вивезли, залишивши лише насіннєвий фонд, видачу навіть тих вищеназваних продуктових пайків було призупинено.
Ще до початку нападу на СРСР німці запланували знищення на майбутніх окупованих територіях комуністів, євреїв, саботажників, терористів, фактично усіх, хто підпадав під встановлені соціальні, політичні чи расові ознаки ворогів рейху. Як виявилося, допомагати окупантам зголосилася певна частина місцевого населення, особливо із тих, хто сам безпосередньо, або його родичі, зазнали протягом 30-х років багато лиха та переслідування з боку радянської влади. Колаборанти заплямували себе тим, що доносили на колишніх активістів, а також брали участь у знищенні мирних жителів, у першу чергу євреїв. Безумовно, участь частини українського населення у холокості є ганебною плямою в історії українського народу. Так само треба зазначити: багато українців, ризикуючи життям, рятували євреїв, переховували їх, надавали допомогу.
Окупанти створили в Бершаді та Джулинці районні управи, жандармські комендатури, загони поліції з місцевих, групи німецького гестапо і румунської сигуранци. В Бершаді розташувався гарнізон румунської регулярної армії.
В Усті, Війтівці та інших селах почали діяти комендатури, охоронні взводи жандармів і солдат. Всюди створені сільські управи із старостою на чолі та групи поліцаїв. Колгоспи залишилися на місці. Місцевих жителів окупанти примушували збирати пшеницю та інші зернові і просапні культури, незібрані або понівечені в ході боїв та відступу Червоної Армії, для новоявлених властей.
Окрім соціально-економічного визиску, нацисти запланували винищити в Україні й освітню систему та пограбувати культурні цінності. Наприклад, видавалися накази про закриття усіх радянських шкіл з міркувань відлучення українців від повноправного положення в суспільстві. Єдино можливою могла бути професійна освіта, та й то реально не втілена на практиці.
Уманська трагедія
В українському суспільстві, яке пережило голодомор 1932-1933 рр., сталінські чистки та репресії, на початку війни склалася неоднозначна ситуація певного вичікування та громадяни України швидко переконалися у нелюдяній суті чужої ідеології та їхніх способів управління. Першим свідченням безжалісності, у дусі "знищення біологічної сили українців", стала уманська трагедія, яка безпосередньо дотикалася земель нашого району і про яку місцеві жителі добре знали, адже, окрім уманського табору для військовополонених, нацисти організували його відділення у Тернівці.
Справа в тому, що 30 липня 1941 р. перша танкова група ворога розпочала активний наступ-таран від Києва на південь, а вже 2 серпня вона вийшла в район Первомайська й перерізала шляхи відступу на схід двом радянським арміям. У той самий час інша німецька армія, просуваючись вздовж Бугу, на рубежі річок Синюха і Буг у районі Тернівки, Вільшанки, Первомайська оточила й узяла в полон велику кількість військовослужбовців із частин 18-ї армії. Ще одна німецька армія просунулася від Дністра до Балти і далі. Кільце великого оточення замкнулося. Після тижневих боїв в лабети ворога потрапило більше 100 тисяч солдатів та офіцерів Червоної Армії.
Полонених утримували в уманському таборі – "уманській ямі", частину перевели до тернівського табору, відомого як "тернівський двір". Їх тримали в нелюдських умовах під відкритим небом за колючим дротом. Люди гинули, як мухи – від ран, виснаження, хвороб. По селах пішли чутки про табори. Невелику частину полонених вдалося врятувати місцевим жителям, інші загинули тут чи потрапили до концтаборів на території Польщі.
Холокост
Актом антигуманного, расистського характеру стала поява у Бершаді гетто для єврейського населення. В 1939р. община євреїв у містечку складала 4271 особа. Після приходу німецько-румунських загарбників у нижній частині міста – Долині з'явилася територія, вихід з якої карався смертю. Восени 1941-го біля Бершаді зупинилася багатотисячна колона євреїв, депортованих з Бессарабії та Буковини. Їх поселили у містечку. Так у гетто з'явилося майже 20 тисяч депортованих з Румунії, а також з Одеської області. Бершадське гетто стало одним із найбільших у Трансністрії.
Переселенців з Румунії розмістили в хатах місцевих євреїв по 15-20 чоловік в одній кімнаті.
В'язнів залучали до примусових робіт, за які не платили, тож вони змушені вимінювати речі на харчі або працювати у місцевих селян, ризикуючи бути розстріляними за перебування поза гетто. В центрі гетто був невеликий ринок, на який попервах допускали українських селян з харчами.
В першу зиму окупації під час епідемії тифу загинуло більше половини населення гетто: восени 1941 р. у ньому було 25 тисяч чол., а у серпні 1942-го залишилося майже 10 тисяч. Вмирало щодня по 150-200 чол. Їх поховали в 6 братських могилах.
В 1941-1942 рр. командиром румунської жандармерії в Бершаді був лейтенант Георге Петреску, який намагався хоч якось полегшити долю приречених. Наступні командири ввели жорстокий режим ізоляції гетто, оточивши його ровом та колючим дротом, завдаючи в'язням насилля та здійснюючи жорстокі грабежі. Вимоги німців до румунської влади щодо тотальної ліквідації євреїв у бершадському гетто не були виконані, але вбивства їх поширилися з весни 1943-го, коли у Бершаді розмістилося відділення німецького гестапо.
