Період колективізації та голодомору
Коли на чолі уряду став Йосип Сталін, то він почав запроваджувати по селах колективізацію. Ця форма господарювання, була нікому не відома, люди не хотіли йти добровільно в колгоспи. На села посилали активістів-тисячників агітувати, щоб ішли в колгосп, а непокірних - розкуркулювали: виселяли з хат, забирали хліб, домашню худобу, залишали людей без засобів існування. Це привело до великого голодомору в 1933 році. Люди умирали з голоду, нерідко цілими сімۥями, траплявся і канібалізм .
Зі спогадів Волощука Олександра Івановича:
«В нашому селі син і дочка зۥїли свою маму, за це їх у Джулинці розстріляли. Це була сім’я Мельничука Тадея. На другім кінці села, за ставком, старший брат порізав своїх двох менших братів-близнюків з своїм сусідом. Їх обох теж розстріляли.
Головатюка Івана Зіньковича зۥїли в с.Кочержинцях під Уманем. Він учився в Уманському медтехнікумі і, коли йшов додому через Кочержинці, там його зۥїли.
Буяла весняна пора, люди умирали і не було їх кому хоронити. Тоді ж сільрада виділила підводу і 2 виконавці, щоб звозили мерців на цвинтар у, так звані, братські могили. У нашому селі Серебрії з голоду померло десь приблизно 300 осіб.
Тато мій і 3 його брати також померли з голоду, а я, молодший брат Анатолій та мама якось вижили, їли мох з дубів, лободу, кропиву, дохлих коней, яких вивозили за село. До голодовки в 1930 роках нас також розкуркулили "за непокору сільській владі, Нашу сімۥю вигнали з хати, все забрали і навмисне поселили на другий край села. На другу ніч ці активісти підпалили хату Блажка Юхима».
У тих же тридцятих роках почались репресії, висилки, шантаж ні в чому не винних людей. У с.Тернівці забрали учителів Онищенка Олександра Васильовича, Рижова Миколу Івановича, Новаківського Тодосія Дмитровича та інших. З с.Серебрії в Сибір вислали сімۥю Наконечного Степана Радіоновича. Він там помер, а дочка з мамою пізніше повернулися в своє село. Не минули сталінські жорна репресій Хтому Войтовського, за те, що говорив правду у вічі і не пошанував "вождя народів" Сталіна. Ковалю Гнату Зіньковичу криницю підкинули триб від молотарки і сказали, що він зірвав молоть¬бу у жнива, Шарпака Антона забрали за те, що з Умані носив керосин і денатурат та мануфактуру, щоб хоч так- сяк одягти свою сім"ю. Коваля Максима і Шарпака Олексу також забрали, але Шарпак Олекса якось зумів пізніше повернутись у село.
Цими злочинами займалися свої сільські активісти: Шевчук Іван Михайлович, Шевчук Ананій Михайлович, Волощук Левко Ларіонович, Головатюк Югеній Остафієвич, Стахурський Корній Костьович, Войтовський Аврам Іванович, Мітяй Михтодь Семенович /учитель з с. Погоріла/. У цих акціях був учасником Булка Дементій Павлович родом з Тернівки. Пізніше він став головою колгоспу в Серебрії.
Ці лиходії за свої «старання» пізніше одержали різні терміни ув'язнення. Волощук Левко та Булка Дементій якимось чином вислизнули від тюремного ув'язнення.
В цей час у селі була зруйнова¬на церква, на цвинтарі - каплиця, порубані хрести та побиті камінні памۥятники. Всі церковні книги, цінні ікони та історію села – спалили. Пізніше спалили два вітряки, які для господарства давали дешеву енергію. Ніхто не заперечив, бо ще в архіпелаг ГУЛАГ потрапив би, як джулинський священик Ременюк Петро.
Велика Вітчизняна війна
У 1941 році почалася Велика Вітчизняна . З нашого села загинуло на війну пішло 340 чоловік, а не повернулося 125 односельців..
14 березня 1944 року Радянська армія визволила від фашистів с. Серебрію, а 20 березня став вільним і весь Вінницький край.
Як відомо, після такої тяжкої і затяжної війни наступив голод і розруха в сільському господарстві та в промисловості. Люди, як могли, рятували своє життя, везли в Західну Україну всякі речі, щоби обміняти на хліб. На полі збирали колоски, а за це били і судили сільські керівники.
Повоєнний період
Після війни наше село Серебрія почало поступово відбудовуватися. Заснувався колгосп «Зоря комунізму».
Село відроджувалось: люди будували собі хати, стали жити заможніше. У 1960 році головою колгоспу був Неборачик Михайло Євтухович, який зробив великий вклад у відбудову та розвиток села: побудував Будинок культури, школу, пошту, ферми, контору, сільську раду, медпункт, засаджено парк із шовковиці.
Тоді ж споруджено було пам'ятники трудящим, воїнам-односельчанам.
Люди ходили в колгосп на роботу: чоловіки працювали комбайнерами, трактористами, шоферами, жінки ходили в ланку, на ферму. Люди почали краще жити, отримували нагороди , премії.
З насіння плодових дерев-дичок був закладений сад. Садок ще плодоносить і тепер. Яри та лісосмуги були також засаджені деревами, а пізніше й виноградами.
Пізніше виноградник і смородину викорчували, І2га садка – теж, залишилося лише 2га.
Видатні люди села
Талановиті люди жили в Серебрії. Перекладачами стали: Багров Олексій, Богайчук Пилип. Чудовими музикантами були: Звонський Григорій, Павук Василь, Брижатюк Микола, Покотило В'ячеслав, Головатюк Анатолій. Свої вміння вони передавали молодшому поколінню односельчан.
Походження прізвищ
Прізвища жителів нашого села мають різне походження.
З далекої Волощини (сучасна Румунія) прибули та оселилися в Серебрії предки селян, тому вони отримали прізвище Волощук. Ще в сорокових роках призивався до армії дід нашого односельчанина під подвійним прізвищем - Волощук-Дяченко.
Інші жителі села мали також подвійні прізвища: Стригун-Чернійчук, Савлук-Купа, Ткачук-Удовиченко, Костик-Бурейко, Терлецький-Якимів, Войтовський-Війтнижник, Чвертко-Ябита, Головатюк-Чумак.
Цюк, Снігур, Третяк – це прізвища вихідців із с. Серединки.
Лаба – прізвище, отримане від назви західних полабських слов’ян.
Прізвище Бойко походять від назви етнічної групи українців з Західної України.
Прізвище Коваль походить від кочівних циган.
Наконечні - це давні зброярі, які виготовляли луки, стріли та наконечники до них.
Ярославський. Походження цього прізвища сягає в давнину. З слов’янської мови «яро» - весна, ярий – весняний, Ярослав – той, що славить весну.
Яровий – теж старослов’янського походження.
Інші отримали свої прізвища від нахилу чи здібності до якогось ремесла.
В селі були і вихідці з Польщі, їх ще називали ляхами. Ця верства населення закріпачена не була. Вони здебільшого займалися гурманством, возили пошту, різний крам євреям на ярмарок, вільно наймалися на сезонні роботи до панів. А ще вони мали більші привілеї, ніж селяни-українці та називали себе гоноровою шляхтою. Це такі як Туранські, Сохацькі, Валігурські, Стахурські, Любомирські, Літинські, Лонські, Возніцькі, Камінські, Покорські, Яблонські, Кеверські, Соболевські, Терлецькі, Жеребецькі, Шишковські.
Ще й понині живуть нащадки козацького роду Березюки.
