Колос зерням врунить, озивається жайвір у гаї,
Високоссям шумить зелен-поля розкішний розмай.
Я тобі поклонюсь – словом, жнивним запашним короваєм,
І замріяну пісню заспіва водограй.
Україно, тебе, ніби жінку з подільського краю,
Обнімаю крильми нерозбурханих весен своїх,
І веселих, й сумних крізь сльозу, крізь літа заспіваю,
І суцвіттям впаду на поріг біля вікон твоїх.
Вітер хвилі здійма в відгомінні Дніпрової кручі,
Безіменність струною торкнулась козацьких могил,
І підкова легенд прокотилася дзвоном під Збручем,
І вже впала зоря на обвуглений атомом схил…
Ти красива в задумі і в радощах росяних ранків,
В мозолях чорнозему іскриться єства глибина.
Віддаю кров і подих всім серцем тобі до останку,
Будь же вічно щаслива і мудрістю долі ясна.
