Для мене таким місцем є моє рідне село, що прослалось на зеленому березі стрімкої річки Південний Буг і оповите величчю природних багатств та щирістю місцевих мешканців.
За своє життя я побувала в багатьох куточках України, проводила багато часу, проживаючи в інших місцевостях, але завжди прагну якнайшвидше потрапити до рідного дому, який зустріне мене запахом величного лісу, красою неосяжних ланів, усмішками односельців.
І саме ці почуття вливаються у рядки вірша:
Стану босоніж на стежку вузеньку,
Що проросла молодим споришем,
Вийду туди, де із Бугу веселка,
Воду для хмарок у небо бере.
Гляну туди, де квітучі садочки,
В думках у дитинство полину на мить,
В ліс, де тріпочуть од вітру листочки,
І пух тополиний у небо летить.
Вийду на скали зелені, високі,
Вслухаюсь в шум я швидкої ріки,
Поглядом поле огляну широке,
Й омиті водою стрімкі береги.
Миті з дитинства і думи щасливі
Злетіли у вись із лелечим крилом,
Все таке рідне і серденьку миле –
Шумилів над Бугом – найкраще село!!!
Свою розповідь я хочу розпочати із далеких часів зародження теперішнього с. Шумилова.
Як все розпочиналось?
На правому високому скелястому березі південного Бугу, за 25 км від райцентру і за 8 км до найближчої залізничної станції Генріхівка розташоване село Шумилово.
За народними переказами село було засноване у 16 столітті. Старі назви села – Озірне, Озерне.
Озірне – це значить озирати, далеко бачити. І це саме так. Адже з високих шумилівських скал можна осягнути неозброєним оком далекоглядні простори, і задуматися, що ж далі…там…за горизонтом?
Цілком зрозумілою є і друга назва села – Озерне – тобто містить багато озер. Феномен полягає в тому, що на території села дійсно безліч озер, що оточують його з усіх сторін.
Етимологія ж сучасної назви має свою історію. Ця назва пов’язана з річкою Південний Буг, що тече біля села. На річці є багато кам’яних порогів, тому шум чути здалека.
Якщо етимологія перших пов’язана з зором, то другої – з слухом.
Перші поселення містили 15 хат, а довжина села була близько 1200 м.
В той час село належало пану, що жив в селі Устя. Пізніше, він подарував с. Озерне і с. Маньківку пану (прізвище невідоме), якого називали воєнним маршалом. З того часу, за наказом власника, село було перейменоване на Шумилово. За наказом цього пана при дальшому поселенні було залишено велику площу в центрі села для побудови церковного храму. Після пана «маршала» село перейшло під керівництво до пана Шулятицького, який жорстоко поводився із жителями. Він примушував відробляти панщину: селяни орали поміщицьку землю, збирали панський урожай, пасли худобу.
У 1870 році село перейшло у володіння до пана Єловіцького у володінні якого були поля, навкруг Шумилова і Маньківки. Пізніше він передав земельні площі с. Маньківки в оренду до пана Грушевського, а полями села Шумилово займався сам до 1917 року.
Спочатку в селі була волость, до якої входили с. Шумилово і с. Берізки. Коли волость ліквідувалась, то село стало належати до Устянської волості Ольгопільського повіту Подільської губернії. Так було до 1917 року.
Починаючи з часу поділу на райони, село Шумилово входить до Джулинського, а з 1932 року вже до Бершадського району.
Цікавою є також і історія побудови та існування церковного храму, що і на даний час уособлює собою високий рівень духовності моїх односельчан.
Перший храм в селі на честь Святого Євангеліста Луки було зведено у 1752 році. У 1881 збудовано другий храм на честь цього ж святого, що був дерев’яний. Давно то було, і уже мало хто знає, чиїм коштом було збудовано цю перлину Подільського краю. Хоча «Єпархіальні відомості» 1886 року повідомляють ім'я та прізвище будівельного десятника Микити Лукашенка. Після спорудження храму він став старостою церковної общини. Для даного спорудження він пожертвував «левову» частку потрібної суми, а іншу – прихожани. Цей храм особливо цінувався тим, що в ньому був трьохярусний іконостас, що був копією іконостасу в Брест-Литовському соборі Городненської губернії. В 1861 році в селі було відкрито церковно – приходську школу. Дітей навчав священик Іоанн Бєлінський.
Згідно з щорічним реєстром на 1860 рік в селі проживало 424 особи чоловічої статі, 404 – жіночої статі, всього 828 осіб. Всі вони були українцями і займалися переважно землеробством.
У 30-х роках село оточили комсомольці і облили храм гасом, аби його спалити. За провидінням Господнім, у цей час йшов син Микити Лукашенка Степан. Оцінивши ситуацію, він почав дзвонити у церковні дзвони… Так було врятовано святиню.
У післявоєнні роки Степан Микитович був старостою сільської громади. Це він замовив у Бершаді у художника Жуковського А. ікони, які прикрашають центральний купол храму. Колишній староста Мефодій Тихонович Сиротюк доклав неабияких зусиль для обладнання церковного двору, поставив ворота і огорожу.
Справжня пам’ятка архітектури, нині прикрашає Поділля. Служить на цьому приході священик – ієрей отець Анатолій Петрович Манзенко.
Звичайно, що історія кожного села залежить від самої епохи, адже людина сама будує власну історію.
