ВОЄННИЙ МАРШРУТ
...Червень сорок першого року. І тут перед Л. Медведем, лише кілька тижнів тому призначеним директором 1-го медичного інституту у Києві (в ЦК партії знайшлася розумна голова!), раптом розверзається нова, справді героїчна пора…
На Київ падають бомби, понад тисячі студентів і співробітників медичного інституту йдуть на фронт. Першокурсники день і ніч риють окопи біля Ірпеня, а Медведь, під керівництвом якого тепер знаходиться об’єднаний столичний медичний інститут, як ніхто інший, чітко усвідомлює: щоб врятувати вуз, як передусім кузню лікарських кадрів для потреб кровопролитної війни з фашизмом, треба організувати його евакуацію. Легко сказати — організувати. І все-таки Лев Іванович дістає кілька залізничних вагонів для основного обладнання кафедр і найбільш поважних викладачів. Дивом проскочивши бомбардування, ешелон прибуває до Харкова. А основна колона студентів і професорів у середині липня залишає Київ пішки. У цих рядах, зокрема, і знаменитий анатом Михайло Сергійович Спіров. Єдина його ноша — мішок з анатомічними препаратами.
У серпні в Харкові поновлюються заняття, і навіть починає працювати вчена рада, відбувається перший прискорений випуск військових лікарів. Але обстановка на фронтах все складніша, і доводиться рухатися далі. Директор, ні з ким не радячись, обирає такою точкою відліку Челябінськ. Насамперед тому, що в цьому уральському місті немає медичного інституту. До Челябінська вирушають гінці Київського медичного, і секретар обкому партії Микола Семенович Патолічев обіцяє киянам всіляку підтримку.
Власне, ця безприкладна епопея нового багатокілометрового кидка, неймовірно швидкого налагодження навчання, забезпечення побуту, харчування, та й просто одягу для сотень людей, які добралися до північних широт у літніх сукенках і порваних костюмах, у легкому зношеному взутті — окрема повість. Душа цього генератора життя — знову-таки невтомний Лев Іванович. У сорок другому і сорок третьому когорти випускників йдуть у діючу армію. Серед цього покоління був, наприклад, і Андрій Ромоданов — у майбутньому блискучий хірург, Герой Соціалістичної Праці, чиє ім’я сьогодні носить Інститут нейрохірургії. На початку сорок четвертого Київський медичний розгортає роботу в звільненому рідному місті. Залишивши разом із тим у Челябінську повноцінного побратима.
