Розташований він на підвищеній місцині в 3 верстах вниз при р. Дохно. З півдня і північного заходу його оточують ліси. Клімат поблизу монастиря дещо вологий, але на території, де розташована обитель, із-за садів, дещо пом’якшений і приємний. Не дивлячись на все тут зроблене, монастир все одно характеризувався як бідний. Раніше він мав орну і сінокосну землі, лісові ділянки, млин і рибну ловлю, але все це, як вже було сказано, було пограбоване, а право, тобто документи, частково втрачені, а частково привласнені. Вже в кінці XVIII століття один із бершадських поміщиків, польський граф Мошинський, уділив із присвоєних раніше його родом монастирських володінь 40 десятин орної сінокосної землі, якими монастир користувався аж до встановлення більшовицької впади. В самих стінах монастиря знаходилося тільки 8 десятин землі, де були розташовані церковний погост із будівлями, два садки і городи.
Площа монастиря мала неправильний квадрат: на північ – 93 сажені, захід – 57, південь – 83, і на схід – 44 сажені.
Ось ще деякі замітки очевидців.
Увійшовши в огорожу, можна було побачити будову під столярну, воскобойню і баню, трохи далі – велику гостинну. Позаду її – великий сад. Пройшовши далі до святих воріт під церквою Св. Миколая з дзвіницею, направо залишається богодільня і пекарня, а наліво – економічні погреби. Пройшовши за святі ворота у внутрішній двір наліво біля церкви стоїть великий дзвін, а за ним – сад. Далі, вперед по алеї, по ліву сторону, стоїть велика соборна церква в ім’я Преображенія Господнього, кам’яна однопрестольна з одним великим куполом. Ця церква була закладена в 1810 році і освячена тільки в 1820-му. В ній і знаходилася чудотворна ікона Божої Матері, яка взимку переносилася в Теплу церкву. Проти собору знаходилася стара дерев’яна Свято-Преображенська церква, відновлена в 1796 році з колишнім престолом з дуба. Далі можна було бачити цілий ряд з’єднувальних корпусів, які нагадують трохи зворотне «Г». На цей період в монастирі проживало 7 ієромонахів, 2 ієродиякони, 3 монахи і близько 30 послушників й учнів, а всього більше 40 чоловік.
Крім того, у монастирській богодільні утримувались до 10 чоловік з осіб духовного звання, які вже не могли внаслідок старості і хвороб займатися богослужінням.
Ось такі одні із останніх письмових свідчень, які можна почерпнути з церковних джерел про Бершадський монастир.
На жаль, найтрагічніша його історія розпочалася вже після 1917 року.
На даній території встановлювалося немало влад, в тому числі і різноманітних банд, які не були довготривалими.
Великого пограбування монастир зазнав від махновців, які відступали тут під ударами Червоної армії, втікаючи за Дністер, у Румунію.
Ще й досі, особливо у Флорино, ходить немало легенд про скарби монастиря, які були викрадені. Вже пізніше їх пробували знайти чимало шукачів, які навіть підкопували стіни.
Із встановленням радянської влади монастир ще деякий час жив своїми турботами. Тут проживало, як свідчать очевидці, до 60 чоловік, які служили Богу, вели господарство.
Десь у 1928-1929 рр. на базі монастиря була заснована комуна ім. Крупської. Ось тоді обитель зазнала найбільшої руйнації – «комунари» розбирали цегельну огорожу, будівлі, щоб з них збудувати конюшню, ферму та інше.
Згадує Василь Филимонович Шклярук, житель с. Флорино:
– Як розгонили цей монастир, Боже, як це страшно було, як згубили таку красу, яка б могла ще служити людям. В монастирі на цей час було чотири церкви; дуже гарна навкруги огорожа, – з розмальованими в ній картинами. Пригадую, як розбили «панікадило», яке було позолочене. Коли воно розбилося, то всі хватали в кишені осколки, одним словом, всі тягнули звідти, хто що міг. В монастирі були тоді ще гарні килими, картини, в тому числі козацькі і гайдамацькі, прекрасний церковний посуд. Все це забирали в район, а де воно поділося – лише Богу відомо. В цей період на території монастиря було відкрито державну початкову школу для зеленогайських дітей. З розгоном монахів, при допомозі «комунарів», монастир почав занепадати, руйнуватись. Коли «будували» місцевий колгосп, то також розбирали ці споруди і використовували їх будівельний матеріал. Вже після війни ще зберігалися центральний собор, який навіть у роки румунської окупації люди самотужки відновили і деякий час він використовувався для богослужіння, Теплу церкву десь в кінці 50-х – на початку 60-х років підірвали вибухівкою, так як розвалити її звичайним способом не змогли.
Ось так закінчив своє існування Бершадський чоловічий (а в народі його ще називали козацький) монастир з багатовіковою історією і багатими історичними традиціями.
... З В.Ф. Шкляруком ми ще довго розмовляли на зеленогайських пагорбах, де він випасав свою корівку.
До нас підходили ще люди, вступали у розмову.
– От щоб повернути усі пограбовані цінності монастиря і відновити його діяльність, – висловив свої сподівання мій співрозмовник. – Було б добре, якби хтось розповів людям про наш монастир, про який раніше знали не тільки на Поділлі, а й навколишніх країнах.
В цей день яскраво світило вересневе сонце. Стояла благодатна пора, яку в народі називають «бабиним літом». Легкий вітерець, ніби прагнучи щось розповісти, шелестів зеленогайським віттям, перебігаючи на територію колишнього монастиря. Там, вдалині, на забур’яненій місцині, на фоні пожовклої панорами осіннього пейзажу, гордо виднілися залишки його головного храму, який, ніби Парфенон, нагадував нам про велич творіння людських рук, яким непідвладна історія.
