Марія Балинець:
– 1928 року я пішла в перший клас монастирської школи. Пам’ятаю, що зразу ж після входу за мур праворуч була криниця, а трохи далі – школа. Ліворуч – дзвіниця на чотирьох слупах з дуже великим дзвоном. Коли в нього дзвонили, було чути в Бершаді. А на церковній дзвіниці висіли менші дзвони, з допомогою яких створювалась мелодія.
Ще в монастирі в той час були монахи. Пам’ятаю, як висвячували архієрея, у нього була шапка з іконками на всі сторони, дуже гарні ризи. У другий клас я вже не пішла, бо прийшли комунари. Я на шиї носила хрестик, то вони з мене хотіли його зірвати, але я не дала.
Розмістилися комунари в келіях. Господарювати почали з того, що знімали хрести і валили церкви. Комунари мали трактор. Тракторист Мазур валив трактором Миколаївську церкву. Чіпляли мотузками, ланцюгами за бані, вікна і так валили. Через кільканадцять років цей чоловік втопився в ставку.
Під час окупації румуни відремонтували собор і там була служба Божа. Після війни, коли будували тваринницькі ферми, матеріали брали із зруйнованих церков і з муру. Собор розібрати не могли, бо міцні стіни мав, а от покрівлю зняли…
Василь Шклярук:
– Дуже страшно було, коли розбирали монастир, губили таку красу. У монастирі на той час було чотири церкви, дуже гарна огорожа з розмальованими картинами. Пам’ятаю, як розбили позолочене панікадило, як воно впало і розбилося, то всі хапали в кишені осколки. Одним словом, тягнули, хто що міг. В монастирі тоді ще були гарні килими, картини, ікони, прекрасна церковна утвар. Все це забрали в район, а де воно поділося – лише Богу відомо.
Десь приблизно в кінці 50-их – на початку 60-их вибухівкою церкву висадили в повітря, бо розвалити її звичайним способом було неможливо.
Чи потрібні якісь коментарі до сказаного свідками, чи варто говорити банальні слова про втрату історичної пам’яті, бездуховність, відхід від вікових традицій народу?
Судячи з сумної історії Бершадського монастиря – варто. Бо якщо дорога веде не до храму, а від нього і не повертає назад, то руйнуються храми наших душ. І ця руйнація – незворотна. Але поки жива людська пам’ять, ми не повинні забувати про тих, хто споруджував храми, хто утверджував у народі духовність, хто зберігав віру. Хай ці люди будуть прикладом для тих, хто ще тільки вирушає у довгу дорогу до свого Храму, хто не хоче зруйнувати храм у своїй душі.
P.S. Зараз є наміри ще раз відродити монастир. Але зробити це, очевидно, буде непросто через міжконфесійні чвари. На святиню претендують і Київський, і Московський патріархати. Тяганина обіцяє бути тривалою.
