Історія Міжнародного дня боротьби зі злиднями пов’язана з датою 17 жовтня 1987 року. Саме тоді понад сто тисяч осіб зібралися на площі Трокадеро у Парижі, де у 1948 році була підписана Загальна декларація прав людини, щоб віддати данину пам’яті жертв убогості, насильства і голоду. Присутні заявили, що бідність є порушенням людських прав, і підтвердили необхідність спільними зусиллями добиватися дотримання цих прав. Відтоді щороку, 17 жовтня, громадяни різних переконань і соціального стану збираються, аби підтвердити незмінність своєї позиції і продемонструвати солідарність із бідними. Своєю резолюцією, прийнятою 22 грудня 1992 року, Генасамблея ООН оголосила 17 жовтня Міжнародним днем боротьби з бідністю.
Довідково. Згідно із слов’янською міфологією, злидні – це злі духи, які приносять у дім нещастя. Вони маленькі, заморені, зазвичай, у лахмітті. Туляться в кутку за піччю і постійно голодні. Це демонічні істоти, які наділені надлюдською силою, належать до невидимого світу і можуть впливати на життя та долю людей. В народній уяві злидні постають в образі маленьких, завжди голодних старих чоловічків, які сидять на плечах людини і покидають її лише після смерті. «Багатство – дочасне, а злидні – довічні», «Просилися злидні на три дні, та й вигнати не можна», - кажуть народні прислів’я.
Досить часто злидні асоціюються із такими ж міфічними людиноподібними істотами, як Нещастя, Лихо, Біда, Недоля. До прикладу, у білоруській міфології їм відповідає Злидня – невидима жінка без язика, очей і вух, яка раніше була змією, у сербській – Несреча – сива стара з тьмяним поглядом. За повір’ями, у хаті злидні найчастіше оселяються у запічку, хоча їх можна знайти де завгодно. Воно й не дивно, адже притаманний для української народної свідомості фаталізм породжує досить стійкі стереотипи, як от «Гроші йдуть на гроші, хліб на хліб, а злидні – на злидні». Та на кожну дію, як то кажуть, є своя протидія. Так саме і наш народ знайшов досить дієву протидію – оптимізм і нескінченне життєлюбство. Наприклад, злидні можна заткнути в пляшці й кинути у воду, зав’язати у мішку та залишити на перехресті – вони перейдуть до того, хто їх розв’яже. Свідченням дієвості цих методів є казки із достатньо промовистими назвами «Про те, як чоловік злидні у діжку посадив», «Про те, як чоловік злидні у ріжок загнав» та багато інших.
І хоч в наших домівках давно вже немає запічків, де можуть причаїтися злидні, проте, це цілком соціальне явище й досі існує. Можливо, через те, що з свідомості важко викорінити давно складені стереотипи, а можливо, тому, що ми звикли нарікати на долю і не робити якихось рішучих кроків у напрямку до її покращення. Та й навіщо? Напевне, легше стояти с протягнутою рукою, аніж прикладати ту саму руку до праці.
Проте, кожен бореться зі злиднями своїми методами. Хтось покидає дітей та сім`ю, їде на заробітки за межі країни. Інші живуть за рахунок пенсіонерів.
Хтось йде просити милостиню на базарах чи автовокзалах ( на лікування, операцію і т. д.). Чи не вкожному селі знайдеться жінка, яка відвудує всі похорони, допомагає родичам померлого за гроші, одежину та хлібину. Так і живе - від одного поминального обіду до іншого.
Проте, їх аж ніяк не варто плутати прикладами життєвих доль людей, які в силу певних обставин, опинилися за межею і не просто живуть, а виживають. Але вони ніколи не підуть просити милостиню, не стануть жебракувати, бо буде, в першу чергу, соромно. Соромно перед людьми, соромно за себе і власну немічність, бо гріх просити, коли руки роботящі…
Напевне, сьогодні питання «злиденності» можна швидше ототожнити із духовною бідністю нації та політичною убогістю країни, точніше людей, які нею керують. І аж ніяк не бідністю матеріальною. Здавалося, що відійшли в минуле ті часи, коли й справді не те що не було до хліба, а й самого хліба.
А коли нам опубліковують списки 100 найбагатших людей країни чи показують такі передачі, як «Світське життя», «Козирне житя», то здається, що йде знущання над народом шляхом тиску на його прихіку.
