Так, помилки при соціалістичній системі були, але ж не все було погано. А після розпаду Радянського Союзу їх стало у сто разів більше, і чомусь всі про це красиво мовчать. У силу різних обставин я спілкуюсь майже щоденно з людьми різних професій і національностей, різних вікових груп. Вони всі люблять і поважають українську мову, розмовляють нею. І це правильно. При цьому вони поважають людей, які розмовляють іншими мовами. Все це радує.
Однак є одне але… Людей зараз розділяє не мовний бар’єр, а зовсім інше – космічні ціни на продукти харчування, медикаменти, лікування, безробіття, мізерні пенсії та зарплати… Не всі діти можуть навчатися у вузах через високу плату, а випускники не мають де праце - влаштуватися. Це я переконався на собі – з двома хлопцями – випускниками технічного університету та аграрного технікуму – об’їздив увесь район, побував з ними на всіх підприємствах. Та не вдалося влаштуватися ніде, бо більшість підприємств не працює. А інші відмовили, хоч просили ми на будь-яку роботу.
То це що – постколоніальна свідомість жителів України? Тут причина в іншому, і про це наші владці знають. Із засобів масової інформації дізнаємося про те, що з кожним днем українцям стає краще жити. А я запитую: кому з нас? Здогадайтеся самі.
Тому через газету хочу звернутися до людей при владі, керівників різних рівнів: виявляйте більше уваги до своїх співгромадян, адже саме вони доручили вам цю владу, щоб ви служили народу, а не народ вам. Повага до людини повинна підкріплюватися хорошими конкретними діями. Бо мало проголошувати, що ви любите Україну, це ще й треба доводити на ділі. І не важливо хто перед вами – однопартієць чи той, хто не поділяє ваших поглядів, їх однаково треба поважати. А відтак і вас поважатимуть. Конституція проголошує, що влада для людей, а не навпаки.
Подивімося правді у вічі: уже двадцять років люди чують: «Потерпіть ще трошки, завтра буде краще». Скільки ще пересічним громадянам це слухати?
Сьогодні, коли більше уваги людей зосереджується на матеріальному факторі, може здатися, що моральні цінності відходять у небуття. Але вічні цінності не зникнуть. Серед них особливе місце належить гідності, з якої проростають благородство, честь, милосердя. Людина з усвідомленням самоповаги ніколи не принизиться до нечесних намірів чи аморальних вчинків.
Вона не підставить ногу, не вдарить у спину і не даватиме порожніх обіцянок. А навпаки, діятиме за велінням свого серця й з позиції добра та поваги до оточуючих. Гідність кожної людини, особливо сьогоднішніх чиновників, залежить тільки від того, як вона показує себе у своїх вчинках…
Іван ГЛАДИБОРОДА с. Глинське.
Насамперед хочу подякувати Іванові Антоновичу за увагу до моїх матеріалів. Але він чомусь не дуже уважно прочитав статтю «Рідне слово, рідний розум…». Бо там навіть не згадано Радянського Союзу, більше того, я наголошував на тому, що саме за нинішнього часу сфера використання української мови стала вужчою. А мову принижували не тільки за часів СРСР, а й раніше. Я писав про те, що у нашому регіоні, на щастя, існує толерантність по відношенню до будь-якої мови. Адже 21 лютого відзначали День рідної мови не тільки українці, а й представники різних національностей.
Моя стаття стала для Івана Антоновича, якого я теж дуже поважаю за його принциповість, гостре відчуття справедливості, приводом для висловлення своєї точки зору на клубок багатьох болючих соціальних проблем. І в цьому я з ним солідарний. Думаю, що й більшість читачів його підтримають. А з мовних питань ми з ним подискутуємо іншим разом…
Федір ШЕВЧУК.
