…До сказаного на тій сторінці про руйнування поляками власних міст для догоди туркам у першій чверті ХУІІ в. подаю тут оповідання польського історика Яна Іннокентія Петриція, якого Краківська академія в р. 1620 іменувала своїм офіціальним історіографом і який того ж року видав книжечку «Historia rerum in Polonia anno MDCXX, authore Ioanne Innocentio Petritio Cracoviae, ex officina typographia Francisci Cesarei, формату малого 4 , карток ненумерованих 4 і стор. 1 – 77. Подавши на стор. 11 – 15 коротку характеристику козаків, особливо запорожців, автор зазначує напруження між Туреччиною й Польщею в початку 1620 р. Про се напруження згадує коротко проф. Грушевський у своїй «Історії України – Руси», т. УІІ.,стор. 438., де сказано: «Всі представлення польського посла в Царгороді нічого не помагали; його трактовано з найбільшою зневагою. Одинока річ, що могла би, по гадці візира, відвернути війну, се – коли б польське правительство зруйнувало пограничні українські міста і до чотирьох місяців винищило козаків». Що відповіли поляки на таку пропозицію турків, проф. Гр(ушевський) не згадує. Фактично, одначе, се не була проста пропозиція турецького візира, але майже небувала в історії подія, про яку досить просторо оповідає Петрицій.
«По довгих переговорах, які велися зимою,- оповідає Петрицій,- наші вже схилялися до війни, коли турки, майстри в маскуванні чужих і прибільшуванні своїх шкод, зажадали від наших, аби зробити обопільний досвід про козацькі напади і тим зупинити многих (від приготувань до війни) надією миру.
І ось із наших виїхав коронний гетьман Станіслав Жолкевський, а з боку турків Скандер-паша, далматинець (Александр з імені), а достойник наслідком зради, і в супроводі оружних другі зійшлися в Буші. Тут турки почали жалуватися на зухвальство козаків і виставляти давні й нові шкоди; при тім вони вичисляли містечка, хоч належні до нас, але осідки козаків, і домагалися їх знищення. Оперлися цьому поляки, відмовляючи туркам права засуджувати на знищення стільки міст у чужій державі. Тоді Скандер-паша, показав лист свойого султана, в якім біло сказано, що коли поляки не згодяться зруйнувати свого містечка Бершаді, положеного над річкою Аксіякою, прозваною Малим Дніпром, їм велено зірвати переговори.
Отак турки, полишивши всі інші точки , налягають на сю одну, не тому, немовби надіялися бути безпечними на будуще після сей нашой шкоди, але ворогуючи на містечко задля слави його старшини і власно ганьби. Бо Василь Босий, хоробрий вояк і через свою енергію у всяких ділах, здобувши становише страшини Бершаді, призвичаїв міщан до того, що відси робили часті напади на турків і татар. Недовго перед тим він, узявши в полон свояка одного з турецьких воєвод, держав його в кайданах. Наші, міркуючи, що о біду нетрудно, чи признають туркам усе, чи нічого, а проте, вважаючи, що легше Іти до миру через шкоду, ніж через війну, без великої трудності пристали на зруйнування одного містечка. Одно тільки було побоювання, аби не нарушти чужої власності, і аби не спротивили в сьому вчинкові князі Збаразькі, до яких належало містечко. Остачно поручено гетьманові Жолкевському між найпильнішими ділами й се повідомити, повідомити про жадання турків князя Юрія Збаразького, тоді крайчого короліського. Бо ж ніхто не мав права нарушувати чужу приватну власність, а щасливим випадком власне тоді князь Юрій із 3000 своїх вояків був у таборі. Князь побачив відразу, що сим одним зажадають чогось іншого, але в своїй великодушності він не вважав своїм те, що може причинитися до публічного добра. «Не дай Боже, - відповів він,- аби через мене був загрожений супокій ваш і державний. Я готов відпустити Бершаду».
«Після сього вислано Пясковського, який за 24 години, пройшов 50 тисяч кроків , дійшов до Бершаді. Повідомивши міщан, що їм грозить напад ворогів, наклонив їх до того, аби схоронилися в безпечніше місце. Сам, не гаючи часу, повиносив, що міг, а вночі, як і слід було, велів кільком зручним і свідомим тайним людям підпалити містечко на кількох місцях. Коли приватні публічні будинки погоріли до тла, дійшла вість про се також до турків, які пожежу вважали ділом випадку. Задля того Скандер – паша вислав розвідчиків, а коли ті донесли йому, що наслідком пожежі з містечка лишився тільки попіл та пусте місце, він признав се наслідком простого припадку і знов почав торгуватися за умови миру. Людність, вистрашена з містечка і змушена до втеки, дістала від князів Збаразьких інше місце, на якім , побудувавши наборзі хати, заснувала нову оселю, що від назви ріки одержала назу Боброва. Тим часом турки, поки ще йшли переговори, вислали татар, які наглим нападом зруйнували замок і містечко Рашків, положене над Дністром, власність князів Острозьких».
Ся подія у Петриція не має ніякої дати, та що вся книжечка спеціально трактує про події 1620 року, то, очевидно, й сю треба містити в тім році. Се подтверджується також тим, що перед згадкою про козаків Петрицій досить просторо оповідає про Волощину та про її господаря Граціана, що був одним із головних чинників, які довели до походу Жолкевського за Дністер на Цецору під кінець літа 1620 р. Волоським воєводою став Граціан з волі султана Ахмета, мабуть, 1618 р., а вже в початках 1620 р., чув своє становище захитаним і забажав при помочі Польщі вибитися з-під зверхності Туреччини.
... Про руїну Бершаді згадує проф. Грушевський два рази (ор. cit., стор. 258 і 359) і оба раза під р. 1617. Перша згадка виглядає ось як: «На межиріччі Бога і Дніпра осадчий кн. Збаразьких Василь Босий поставав замок на Бершаді (із сього виходить немов би замок був поставлений був над рікою, що звалася Бершадь; у покажчику того тому стоїть назва «Бершада ріка»), і він стає гніздом пограничників, що під проводом Босого ведуть звідси партизанську війну з татарами й турками; замок зруйновано на жадання турків в р. 1617». До сього твердження не вказано ніякого джерела, натомість на стор. 359 вказано ось що: «Іскандер-баша жадав знищення пограничних замків: Білої Церкви, Канева, Корсуня, Черкас, Чигирина, але на се дано рішучу відмову, і він муси вдовольнитися тим, що спалив Рашків і добився знищення Бершаді, гнізда звісного пограничника Босого, що не давав спокою туркам і волохам». І сим разом ся подія покладена на осінь 1617 р. В нотці до сього оповідання проф. Гр(ушевський) покликається на листи Жолкевського , на справоздання польського парламентарія Петра Ожги про переговори із Скандер-башею, на «Collectanea» Сенкевського та на хроніку Пясецького.
Найважніше з цих джерел, без сумніву, листи Жолкевського, але в місцях дуже просторих, цитованих проф. Грушевським, нема ані згадки про Бершадь, а є тільки коротка згадка про те, що «Скандер-баша, держачися інформацій, які мав від Порти*, домагався скинення замків і листом султана турецького доказував, що єсть воля турецького цісаря, аби ті замки, які він іменує, і інші, в яких переховуються козаки, були розкинені» («Pisma St. Zolkiewskiego», wyd(at) August Bielowski. Lwow, 1861, стор.282). Так само турецьке джерело, на яке покладається проф. Гр(ушевський), нічогісігько не згадує ані про жадання турків, аби Польща руйнувала сама свої твердині, ані тим менша про руїну Бершаді. Розуміється, домагання з боку турків, аби польський уряд поскидав замки, в яких хоронилися козаки, могло повторюватися не раз, але факт зруйнування Бершаді лишається одним із одиноким у своїм роді в історії польсько-русько-турецьких відносин....
