Вів нашу колону представник влади, хтось Котляр, який зник на третій день шляху, разом зі всіма грошима, виділеними на наш прожиток по дорозі.
У Ворошиловграді нас розподілили по колгоспах, ми пропрацювали там всього два місяці, а потім пішли чутки, що німці прорвали фронт, і скоро будуть тут. І ми вирішили йти далі, до російської сторони. Всі розбігалися на потягах. Я дістався до своєї тітки, що жила у Воронежі, і там зустрів маму і молодшу сестричку, які встигли виїхати в евакуацію. Мій батько був інвалідом ПСВ, йому вже виповнилося 50 років, і у нього після поранення не розгиналася ліва рука, але його забрали в липні сорок першого на окопні роботи. А наш шлях лежав далі, в евакуацію. Наша сім'я в жовтні потрапила в Сталінградську область, на хутір Ребріково, що знаходиться в 30 кілометрах від станції Панфілово. Козаки прийняли нас добре. Хутір невеликої, будинків 40, всі дорослі чоловіки вже були забрані в армію. Роботи не було, а у нас не опинилися ніяких запасів їжі для прожитку, і ми почали голодувати. Мені доводилося ночами красти зерно в колгоспній коморі, інакше – вірна голодна смерть. Зима того року видалася суворою, а ми були голи і босі, тікали від німців літом, теплого одягу з собою ніякого. У грудні я пройшов комісссию у військкоматі, був визнаний придатним до служби, і отримав повістку на заклик на 19/01/1942. Колгосп виділив сани на проводи і пару валянок. Валянки я віддав матері, одягнув на ноги сиром'ятні чуні, попрощався з рідними і сусідами, і поїхав назустріч фронтовій долі. Із Сталінграду новобранців ешелоном перекинули під Пензу, в запасну стрілецьку бригаду, розташовану в трьох кілометрах від залізничної станції Селікса. І тут ми натерпілися гіркого відважна. Землянки величезні, на 500 чоловік кожна, але стояли всього дві бочки –«печки» для опалювання. Давали хліби всього по 400 грам на день, і цей хліб ділили як в таборі, за спиною, питаючи –«Кому?». Люди вмирали від холоду і дистрофії, привезли узбеків з Середньої Азії, так вони взагалі мерли пачками. Все, що відбувалося в запасній частині, було шкідництвом з великої букви. У нас ходила приказка –«Кто у Селіксе побував, тому на фронті робити нічого».Годували тільки гнилою капустою і сморід від цієї капусти стояв у всіх околицях. Більшість з нас писала слізні прохання про негайну відправку на фронт – безрезультатно. Слід відмітити, що бойова підготовка була в запасній бригаді на непоганому рівні. Пройшли два місяці і в Селіксу приїхав командир, «покупець» з 3-го Куйбишевського Піхотного Училища(3-і КПУ). Він відібрав для себе сотню чоловік з освітою 8-10 класів, і незабаром я опинився в КПУ, дислокованому в місті Кинель. Училище невелике, в нашому наборі було менше п'ятисот курсантів. Три курсантські роти: кулеметна, стрілецька і мінометна. Я потрапив в кулеметники. Отримали красиву нову курсантську форму, нас стали годувати як людей. Проучилися ми всього пару місяців, але потім вийшов наказ –училище розформувати, курсантів – в піхоту, на передову. Нас зібрали на плацу, і начальник училища, інвалід фінської війни, оголосив нам про це рішення.
