Родину Дяченків обминули сталінські репресії, а голод 1932-1933 років допомогла пережити корова. Батько, Омелян Дмитрович, на ніч ховав її в сінях, аби хтось не вкрав на м’ясо. А ще вдалося заховати від “червоної мітли” мішок кукурудзяного борошна,тато привозив брагу із Бершадського спиртзаводу.Довелося їсти і скойки, кропиву, гнилу картоплю… Так вижили і дорослі, і четверо дітей.
Навчаючись у сільській семирічці, Іван Дяченко одночасно пас корови. Дитячі літа промайнули швидко , і ось він уже випусник . Із 28 учнів, які закінчили школу у 1938 році, двадцять вступили до різних навчальних закладів. І.О.Дяченко вступив до сільськогосподарського технікума Верхівки. Вчитись було і легко, і цікаво, бо дізнавався багато нового про те, що, здавалося, знав як селянин. Вже готувався до майбутньої роботи – залишався до закінчення один рік. Та всі плани зламала війна.
Вона застала третьокурсника на виробничій практиці у Тернівській МТС. Повернувшись до Верхівки,але нікого там уже не було. Тож змушений був повертатися до свого села. Іван прийшов у Сумівку , яка була окупована мадярами.,
Разом з іншими односельчанами працював у ланці, був їздовим, обробляв землю, сіяв, орав, косив,возив, молотив.Не думав, що такою буде практика.
Коли прийшло визволення у березні 1944 року, багатьох сумівчан мобілізували. Іван Дяченко попав у 169-й запасний полк. Повоювати довелося, визволяючи від фашистів Угорщину, Румунію. Одержав дві медалі «За відвагу», а згодом – орден Вітчизняної війни.
З березня по жовтень 1945 року навчався в танковому училищі, але не закінчив його, бо тоді більше ,ніж танкісти в армії , були потрібні агрономи в сільському господарстві, вчителі в школах. Тому таких фахівців за наказом Сталіна демобілізовували з армії.
У 1943 році одружився.Працював в Бершадській МТС до 1953 року.В лютому 1953 року керівництво району рекомендувало І.О.Дяченко на голову колгоспу ім.Ілліча села Кошаринець. Молодість, завзяття, енергія керівника, вміла організація праці, створення хорошої кормової бази споияли тому, що вже через півтора року колгосп ім.Ілліча вийшов на перше місце по надоях у районному змаганні. Коли за кілька років колгосп піднявся, правління вирішило збудувати будинок культури. Споруджували й господарські приміщення, побудували дитсадок. Успіхи господарства сприяли підвищенню добробуту селян, зміцненню віри у керівника. А для нього було великою честю брати участь у сільськогосподарській виставці в Москві у складі делегації Бершадщини.
Після об’єднання Сумівки і Кошаринців в 1959 році, кілька тижнів Іван Омелянович перебував без роботи. Так тривало недовго, бо в жовтні 1959 році в його долю увійшла Баланівка.Спочатку його обрали секретарем парторганізації колгоспу,в склад якого увійшли недавніх чотири менших господарства. В лютому 1950 році Івана Омеляновича обрали головою правління колгоспу імені Кірова.На цій неспокійній посаді він пропрацював аж до 1984 року – майже чверть століття. Знову довелося починати практично заново.Адже і це господарство також було відстале. Маючи вже досвід “витягування” відстаючого, Дяченко взявся за справу. Сформувалася хороша команда головних спеціалістів, фахівців середньої ланки. Головним агрономом був Василь Іванович Хрипливий(згодом Герой Соціалістичної Праці),головним зоотехніком – Петро Павлович Царюк , головним бухгалтером – Василь Антонович Плетенчук, бригадиром городньої бригади – Василь Харитонович Бровченко. Вже через два роки з деяких виробничих показників порівнялися з Шляховою, а з деяких – навіть обійшли.
Наполеглива праця, терпіння, пошук, запровадження досягнень науки у виробництво сприяли тому, що підвищувалися врожаї, високорентабельним було тваринництво. А відтак зростала оплата праці колгоспників, каса поповнювалася, з’явилися кошти і можливість будувати. В Баланівці за десять років – з 1960-го по 1970-й було збудовано будинок культури (650 місць), нові корпуси свиноферми – їх з’явилося шість,на першій молочнотоварній фермі – одинадцять, на третій – три, на центральній – п’ять. За два роки в центрі села постало приміщення середньої школи.
Своєрідним підсумком і оцінкою першого десятеріччя роботи І.О.Дяченка було присвоєння йому звання Героя Соціалістичної Праці в 1971 році. За роки головування Івана Омеляновича у селі з’явилося ще багато новобудов. Одна з них – унікальне адмінпртміщення, де розмістилися контора господарства, сільська рада, пошта, відділення ощадкаси,інші служби. Було побудовано дитсадок, дільничну лікарню,готель,лазню,магазини, побуткомбінат, 8-квартирний будинок для спеціалістів…
У ті роки в господарстві нараховувалося 4250 голів великої рогатої худоби, 1500 корів, до 4000 свиней, 1500 овець, 7-10 тисяч голів птиці. На кожній фермі був будинок тваринника, який взимку опалювався.Не кожен витримає такий жорсткий розпорядок , коли о п’ятій годині, а то й раніше вже треба бути на ногах, а іноді і за північ повертатися додому. Тож коли підійшов пенсійний вік, Іван Омелянович попрацював ще трохи, а потім порадився з дружиною, дітьми – і пішов на заслужений відпочинок.
Хоч який зайнятий був Іван Омелянович, та все ж ніколи не забував про сім’ю, в якій знаходить і розраду, і відраду. З ним вірна дружина Гафія Юхтимівна, з якою познайомився ще в дитячі роки, коли разом пасли корови. Доля подарувала подружжю трьох доньок – Галину, Тетяну та Олену. Найстарша, Галина, живе і працює у Львові, вона закінчила Вінницький медінститут, чоловік Василь Васильович – колишній військовий, зараз на пенсії, їхня дочка Людмила працює бухгалтером. Тетяна спочатку закінчила Одеський харчовий технікум, згодом Уманський сільгоспінститут, разом з чоловіком Василем Фризоновичем організували підприємство з розливу мінеральної води в Ладижині. Мають двох дітей. Дочка Олена після закінчення інституту іноземних мов працює начальником міського відділу культури, а її чоловік - Юрій Журба очолює міський відділ освіти.Подарували дідусю і бабусі правнука – Олега. А син Тетяни та Василя – Іван, названий так на честь свого діда, навчався у Вінницькому державному технічному університеті. Лікарем стала і наймолодша донька Дяченків – Олена, яка разом з чоловіком Сергієм Пилиповичем Татусяком живуть і працюють у Вінниці. Їхня дочка Таня теж закінчила медінститут. Виховують також сина Толю. Для батьків найбільше щастя, так само, як і для дітей та внуків збиратися разом.
Помер у 2008р.
