Пенсія – не відпочинок...

Могли б трудитись і далі, та через об’єктивні причини залишили роботу в школі.
Об’єктивні причини – це ситуація, що змусила багатьох кваліфікованих фахівців забути про те, що є в них дипломи про вищу освіту чи навіть про вчений ступінь, і влитись у величезну армію людей, що торгують різними речами на ринку.
«Спеціалізуватись» на речах Кукурудзяки не хотіли і не вміли. Вони вже давно, крім основної роботи, мали джерело додаткових доходів – власний город. Тільки з часом він став приносити більше коштів, ніж куці учительські зарплати, а згодом і пенсії.
Село, де вони живуть, розкинулося прямо на березі Південного Бугу. Влітку в Лугову з’їжджаються відпочивальники, а Кукурудзякам нема часу насолоджуватися лагідними водами древньої ріки. З ранньої весни їхнім робочим місцем є город – вісімдесят соток землі, яку вони використовують з максимальною віддачею. А ще мають пасіку, теплицю, сад… Все це вимагає постійного догляду, повсякденної праці.
Важко, напевно, назвати таку городню культуру, яку б не вирощували колишні вчителі. І роблять це із задоволенням, тож мають від цього і відповідну віддачу. Ще працюючи в школі, стали возити овочі і фрукти, розсаду на базар. Якогось психологічного бар’єру, мовляв, чи не соромно буде торгувати, адже це можуть побачити учні, не було. По-перше, везли продавати не перекуплене, а вирощене власною працею. А по-друге, вже давно став анахронізмом застарілий погляд на такі речі. По-третє, багатьох колишніх учнів ситуація також вигнала на базар.
Чого ж тут соромитись?
Для Кукурудзяків ніяка реклама не потрібна. Все, що вони продають, і свіже, і якісне. Тож біля них завжди є покупці, вже багато стали постійними. Бо тут завжди можна купити все, що росте на городі і в саду, продукти бджільництва.
Здавалось, все добре.
З’явилась можливість допомогти трохи й синам, онукам, які живуть у Вінниці та Одесі.
З часом змогли Валентин Григорович і Зіна Олексіївна зібрати гроші, купити новенький ВАЗ-21093. Та користувалися машиною недовго – всього сім місяців.
Два роки тому на початку квітня зібралися вони їхати на базар, але в гаражі машини не було. Собаку ж зловмисники отруїли, тож нічого підозрілого господарі вночі не почули. Злодії діяли професійно, зробили все дуже тихо.
І підло. Валентин Григорович впевнений, що тут без наводки не обійшлось, зробив це хтось із тих людей, хто позаздрив достатку цієї працелюбної родини. За одну ніч пропали результати кількарічної праці. Звернення в міліцію, розпитування людей жодного результату не дали.
Було від чого впасти в розпач. Адже без машини в такому сімейному бізнесі не обійтись. Довелося позичати грошей, придбати старі «Жигулі» шостої моделі і продовжувати свою справу. Та ще й досі Кукурудзяки не можуть заспокоїтися. Хто міг зробити таку підлу справу? Знають, що це безнадійно, та все ж сподіваються, що сліди їхньої «дев’ятки» чорного кольору рано чи пізно віднайдуться.
Бо в усі часи великим гріхом було хоч словом, хоч ділом образити вчителя. Та видно, для зловмисників нема ніяких законів – ні писаних, ні усних.
І кого образили? Учительку російської мови і літератури та вчителя фізкультури і військової підготовки, які чимало років навчали дітей прекрасному, дбали про те, щоб стали вони розумними і здоровими.
…Перейматися втратою не було часу – треба працювати.
Тож Валентина Григоровича часто можна бачити на своєму звичному місці у базарні дні. Хоч працюють на городі разом з дружиною, та продає він сам, бо це нелегка справа. Він пропонує людям те, що виростили самі, вкладаючи в продукцію і сили, і вміння, і навіть душу. Тож люди йдуть до них не тільки купувати щось (а ціни в Кукурудзяка завжди помірні), а й для того, щоб просто поспілкуватись.
…На уроки життя, які пройшли і проходять ці вчителі, дзвінок не кличе. Але незважаючи ні на що, на цих уроках вони навчаються самі, своїм прикладом й інших вчать, як потрібно не просто виживати в нелегких умовах, а жити повноцінним життям, мати відповідну віддачу, не впадати в розпач, коли спіткають неприємності. Просто треба любити життя і працю.
Аби тільки здоров’я не підводило.
Федір ШЕВЧУК.