Півроку тому облетіла людей звістка – забирає клята війна Анатолія Івановича Притуляка…
Просто Толика, випускника Шляхівської школи 1990 року. У свій час відслужив солдат в армії, але й гадки не мав, що доведеться отримані знання застосовувати, як-то кажуть, на практиці.
Анатолій має золоті руки – односельці залюбки запрошували робити складні ремонти.
Має гарну сім’ю – дружину Людмилу, двох синів, маму Євгену Яківну. Полишив усе, пішов без сумнівів, без страху, як ходили наші діди-прадіди захищати рідний дім і ріднуУкраїну, всіх нас від імперських забагань сусіда з півночі.
На Новий рік за гарну службу відпустили Анатолія додому у короткотермінову відпустку. На запитання односельців, чи, мовляв, підеш ще, відповідав: «Аякже, там мої побратими, та й північний «братик» ще не заспокоївся».
Сміявся – нічого мені не буде, ми багато окопів нарили, є де сховатися…
Не сховався – накрило вибуховою хвилею під час чергової вогняної атаки. Слава Богу, залишився живим, лікувався у Вінницькому військовому госпіталі, відпустили додому перепочити.
Воїн зберіг бойовий дух, розповідає, що не відступали наші хлопці і перед у кільканадцять разів чисельнішим ворогом, а в окопі чекав на них улюблений пес, який виріс на передовій. Толик щиро, трохи ніяково усміхається, а на питання про перспективи АТО сумно хитає головою – «час покаже».
Дай тобі, Боже, солдате, ще багато-багато і часу, і здоров’я, і великого людського щастя, а головне – миру тобі й усім нам. Дякуємо тобі доземно, і хай Господь тебе оберігає.
Олена ХАХАЛИНА, вчитель історії Шляхівської ЗОШ.
