Історія
Війтівки, одного з найбільших і найкращих у нашому районі сіл, добігає свого четвертого століття. За перебігом подій час летить настільки швидко, що навіть самі війтівчани не помічають, як на зміну одним людям, які творили, формували оцю красу, приходять інші.
Хоч Микола Іванович Бабій ще, як кажуть, в строю і готовий взяти будь-яку участь у житті громади, вже і йому зозуля накувала 60 літ.
Він – корінний житель села. У виборі професії після школи особливих проблем у нього не постало – пішов шляхом батька, який працював у сільському клубі. Тим більше, що з-поміж ровесників виділявся тим, що полюбляв народну пісню, вмів згуртувати колектив. А ще змолоду володів якимось особливим, загостреним відчуттям співпереживання до чужої біди, несправедливості.
Навчання у Тульчинському культосвітньому училищі тільки розширило його кругозір. А баян, домра, балалайка – його улюблені інструменти.
Микола Іванович не без задоволення згадує, як ще тоді, коли працював у сільському клубі, навчали дітей у дитячих садочках співати, танцювати. Як готували концерти.
І така практика була виправданою. Можливо саме вона стала у чомусь фундаментом нинішньої величі і краси
Війтівки. Або, чи могли у селі забути, як колись у них на фермі було організовано хор тваринників. Варто було йому повернутися додому після армії, як одразу запропонували іти вчителем музики і співів у школу. Навчаючи інших, удосконалювався й сам. З художньою самодіяльністю зв'язків не поривав. Тож як тільки у 1970 році відкрили сільський будинок культури, кращої кандидатури на посаду директора годі було й шукати.
Про те, як працювалося, можна судити хоча б з того, що і по сьогодні в селі пам'ятають організований тоді при будинку культури ансамбль "Александріна", хор, духовий оркестр. Молодь охоче відвідувала цей заклад, брала участь в гуртках. Микола Іванович тим часом без відриву від виробництва закінчив педагогічний інститут за фахом "Музика і співи". У селі відкрили філіал музичної школи. Колективи будинку культури завжди займали призові місця, заносилися на Дошку пошани. Причому, свої основні обов'язки впродовж багатьох років він успішно поєднував з депутатськими дорученнями.
Коли ж у 1985 році його вперше обрали сільським головою, "співати" довелося вже по-іншому. Адже перед виборами його програма включала вирішення важливих питань екології, соціального захисту населення, охорони здоров'я, підтримання правопорядку тощо. Головну ж мету поставив перед собою – налагодити атмосферу доброзичливості, взаєморозуміння, співпраці між керівниками підприємств, підприємцями. А чого тільки варта була робота сільського голови у пору активної боротьби з самогоноварінням, нетрудовими доходами, спекуляцією. Щоб заготовити картоплю, іноді доводилося особисто ходити від подвір'я до подвір'я. Але спільну мову завжди вмів знайти. Тож не дивно, що війтівчани тричі обирали його сільським головою. Довелося попрацювати М.І. Бабію і головою профкому могутньої тоді місцевої агрофірми, допомагати по можливості її працівникам.
– Основним девізом у моєму житті, – каже Микола Іванович – було робити людям добро. А ще завжди поважати старших. І працювати так, щоб залишити після себе слід, за який не було б соромно ні дітям, ні онукам.
Як належне у селі сприйняли навіть те, що у 2002 році Микола Іванович почав співати у церковному хорі.
І хоч були періоди, коли не зовсім гладко складалася у нього робота на посаді сільського голови – цим тепер нікого не здивуєш – за його плечима чимало добрих справ на користь громаді. А його сім'я завжди була надійним тилом. Разом з дружиною виховати сина й дочку, у яких вже власні сім'ї.
Тож побажаймо Миколі Івановичу іще надовго залишатися прикладом для дітей та онуків.
Павло КУШПЕЛА.
