Софія не спала вже третю добу... В передчутті чогось страшного, невідомого билося серце... Війна на сході... Що вона знає про війну?
Майже нічого... Колись бабця Василина розповідала про німців, що захопили село, про румунів, які знущалися з подолян. А тепер... Ті, хто в минулій війні стояли пліч-о-пліч із українцями, нині їх убивають. Гинуть чиїсь діти, онуки, правнуки. Невже і до нас дійдуть? Ех, як той клятий ворон над народом шугає... Крові й м’яса йому подавай... А ще «брати», «слов’яни»...
Он, не вірить дід Максим, каже, не може бути...
– Ех, діду, – сумно мовила Софія. – Ви вже своє відвоювали, а правнуки? Їм би жити та бути...
– Та як же це воно? Разом фрица на Берлін гнали, а тепер, бач, ми ворогами стали...
– За що ж то вони б’ють дітей наших? – питає ніби сама в себе.
Ніч опустилась на застиглу від перших приморозків землю... Повечеряли, а сон не йде...
– «Отче наш», – шепотіли Софіїні уста. Затерплі від важкої праці руки не піднімались перехреститись, то вона подумки поклала на себе хрест.
Холодний місяць пробивався крізь шибку, освітлюючи хату...
Десь під досвіток закуняла.
І сниться-увижається їй ворон, чорний-чорний, як смола: широко розтуливши крила, налетів на хату й ну клювати, рвати покрівлю гострими пазурами...
Коли це невістка Люба дзвонить: – Ви тільки не хвилюйтесь... Василя на АТО забрали...
– На яке АТО?.. Кажи доладно!
– На схід – туди...
І захиталася земля під ногами... Ледь змогла опуститись на стілець...
– Дитиночко моя, соколе мій ясний, це ж там стріляють... – сокотіла в трубку мобільного.
– Стріляють, мамо, а що вдієш... – одказувала її кохана дитина.
Тепер вона вже не плакала...
Горе сльози висушило, як і душу... Ревла негодована худоба, рохкали, свиноматки, ламаючи клітки... Їй потрібний бронежилет... За всяку ціну – бронежилет... Все спродувала, птицю різала. Сусіди складалися... Здали із чоловіком корову, телицю, підсвинків... Сякі-такі гроші зібрали.
– Чи вистачить? Чи вистачить? – стукотіло в грудях невгамовне материнське серце.
– Аби ще трішки, ще... Щоб надійний, непробивний...
– Дайте для сина, – гарячі, пекучі сльози падали градом...
Спакувала, склала. Присіла.
Перехрестилася: «Господи, допоможи побачити синочка живим».
– Діточки, янголятка, тримайтеся... – послала подумки всім чиїмсь синам наказ. – А я оце ще яблучок із нашого саду покладу... Вези мене, Іване, на передову, хай побачу діточок, синочків наших...
Уже далеко позаду залишилось село, вже сонце опускалось за обрій над Гайдамацьким яром... Мати чайкою летіла на схід, туди, в саме пекло, горнило війни.
– Тітко, туди не можна... Там стріляють...
– Як це не можна? – дивується Софія. Стільки вже проїхала, а тут не можна...
Нема такої сили, щоб матір зупинила... І ось вона вже зовсім близько до переднього краю. На тім боці річечки, обіч шляху, виднілися руїни моста.
Софія в розпачі опустилась на траву.
– На той берег, але як?
Ось жіночка з чоловіком женуть чорно-рябу корівчину, таку ж, як і в неї була...
– Добридень, – привіталася.
– А вам куди?
– На той берег, там син, бронежилет йому везу.
– Зачекайте, зараз. Заженемо корову і зайдемо за вами.
Темно вже, сіра іномарка звивається степовою дорогою, мчить в об’їзд, за склом проносяться глибокі рови, ледь покриті чагарниками... Довгенько їхали... Розговорилися.
– Ми не виїхали звідси через хвору матір, прикуту до ліжка. Та й куди податися?
Своя земля: що судилося, того не минути... Багато людей виїхало... Раптом що – Михайло партизанити піде.
– І давно оце таке у вас?
– Ще з весни неспокійно було, а тепер фронт прикотився до нашого краю...
Машина, зменшивши швидкість, під’їхала під ліс, поміж гіллям виднілися постаті українських воїнів, їх зупинили... Олеся, місцева, що взялася допомогти, вибігла першою: – Ми матір привезли...
Софія діставала сумки. Михайло, Олесин чоловік, і собі з дому мішок картоплі прихопив... Постовий передав іншому: – Мати приїхала! Мати!..
І кожен із солдатів із трепетом і надією, з любов’ю невимовною чекав на неї... На рідну, дорогу, близьку, щиру, ніжну, милу.
А для неї всі вони, засмучені, згорьовані, засмаглі на сонці й зашкарублі від вітру, змужнілі й посивілі, були дітьми.
– Ось яка вона, клята війна... Холодний метал снарядів дихав смертю і гаром. Не подорослому юні й не по-старому молоді, кароокі й синьоокі, дивилися на матір Василеву як на рідну... І вона вже для всіх них стала матір’ю Україною, щирою, посивілою, багатостраждальною, милою чайкою. Берегинею... Софія шкодувала, що не взяла з собою теплої одежі... Ой, як би вона пригодилася зараз дітям.
А бронежилет... бронежилет підійшов. Василь міцно пригорнув матір до грудей. Маленька, непосидюща, вона чимсь нагадувала йому ластівку з отчого подвір’я. Він знав, вірив, що вона приїде...
І солдат уцілів у Дебальцевому. Вцілів і вибрався живим.
Лідія ЗАРІЧАНСЬКА, с. Лісниче.
(Газета «Сільські вісті», 17 листопада 2015 р.).
