Десь тут теплом і ласкою запахлена Моя колиска, сплетена з лозини.
Переживши воєнне лихоліття, втрату на фронті батька, хлопець подався аж у Москву, де у ремісничому училищі здобув професію електрозварювальника. Трудову біографію розпочинав шістнадцятирічним юнаком у підмосковній Електросталі, а далі працював на спорудженні шахт у Луганській області, служив в армії, згодом повернувся на рідну Вінниччину. Кілька років трудився робітником на Соболівському цукрозаводі.
У журналістику прийшов, коли йому було за тридцять. Уже й чималий робітничий стаж мав за плечима, і гарну родину – дружину і троє дітей, була й певна стабільність, та на запрошення тодішнього редактора бершадської районки Олександра Москаленка перейшов на нову роботу.
Визначальним було те, що Дмитра вабила журналістика – він був робкором (робітничим кореспондентом), писав до газети про життя колективу.
Пробував сили і в поезії.
У колектив вписався зразу. Починав літпрацівником, потім був завідувачем відділу листів і масової роботи, понад двадцять років – заступником редактора. Та головне – він став справжнім журналістом. Не тільки за освітою (уже працюючи в редакції, заочно здобув вищу фахову освіту), а й за покликанням. Його матеріали не залишали байдужими читачів.
Дмитро Васильович, незважаючи на досить непростий час, в якому випало жити й працювати, залишався людиною принциповою, мужньою, ніколи не йшов проти правди. Колеги і читачі шанували його, а він практично весь свій час віддавав роботі. Та й дома постійно брався за перо. Не випадково йому одному із перших в області та й і Україні ще за радянського часу було присвоєне звання заслуженого журналіста. А за кілька років перед тим відзначено головною журналістською премією області – імені Костянтина Гришина.
Його талант був багатогранним – крім журналістики, писав вірші, гуморески, малював. Пригадую, що в районі навіть влаштовувалися персональні виставки його художніх творів.
Деякі свої газетні матеріали він доповнював такими малюнками. Рамки районного видання були для нього затісними, тож деякі матеріали з’являлися в обласній та республіканській пресі.
Багато років очолював літературномистецьке об’єднання «Вишиванка», партійну і журналістську організації.
Понад півтора десятиліття ми працювали разом. Я вчився у нього секретів творчості, ставленню до роботи, до людей.
А доля посилала йому жорстокі випробування – спочатку у розквіті сил раптово помер син, а через два роки після важкої хвороби – дружина.
Дмитро Васильович шукав розради в роботі, та настав вік виходу на пенсію.
І хоч мав бажання й сили трудитися, та змушений був залишити улюблену роботу. Втім, ще встиг трохи попрацювати помічником-референтом народного депутата України Василя Кавуна.
…А потім прийшов той фатальний квітневий день. Так сталося, що я останнім з колег розмовляв із Дмитром Васильовичем – буквально за десять хвилин до його раптового відходу.
Мені також довелося повідомляти рідним про те, що сталося непоправне – повертаючись із дачної ділянки, він упав на узбіччі дороги. Смерть від розриву аорти настала миттєво.
…Життя швидкоплинне і невпинне.
Вже понад шістнадцять років минуло, як він відійшов у вічність. Багато змінилося і в житті кожного з нас. Та ми не забуваємо свого старшого, мудрого і талановитого колеги, згадуємо його уроки. Так сталося, що 80-річчя Дмитра Ткачука практично збіглося із професійним святом (він народився 5 червня 1932 року). І якби він був живим, то був би з нами. І залишався б таким, як завжди, – щирим, привітним, небайдужим. Втім, він завжди з нами. У нашій пам’яті, у споминах, у поезії.
Згадаймо ж його теплим і щирим словом.
Федір ШЕВЧУК, заслужений журналіст України
