Хто б міг подумати…

«Примірник «Бершадського краю» зі згадуваною публікацією бійці по палатках передавали з рук в руки. Для людей, які тримають зброю, кожна вісточка від рідних, звідти, де мир, має особливу ціну. А тут ще й її зміст, якщо висловитися образно, прямо в ціль. Тому хочу розповісти, як там, на передньому краї.

До аеропорту, який утримували «кіборги», було зовсім недалеко. Вони стояли тоді до кінця. Наскільки кожному з них доводилося непросто, відчув тепер на собі. Проте у командування там усе на контролі. Хоч і нелегко всім, настрій бійців на відповідному рівні. У багатьох випадках стримують тільки Мінські домовленості, яких змушені дотримуватися.

Після звільнення чергової хвилі призовників залишилися тільки контрактники. Треба бачити, наскільки відданий кожний із них своїй державі.

Якщо не було–купляли жовто-блакитні прапори і з підпи сами та побажаннями бойових побратимів забирали їх із собою, коли демобілізувалися додому.

Слов’янськ – місто, яке вже звільнили від окупантів. Я тоді ще був вдома. Саме місто хоч і вціліло, руйнувань окраїни все ж зазнали. Кулями зрешетило і знак на в’їзді до нього. Проте його жителі, які вже спробували жити під сепаратистами, після визволення прикрасили все навколо жовто-блакитними прапорами. І їх було чимало – на будинках, автомобілях.

До нас, військових, ставилися теж добре, у більшості випадків у Слов’янську розмовляють рідною мовою.

Проявів такого патріотизму, як у цьому місті, щось не спостерігав у мирний час навіть у себе на Вінниччині. Хоча є ще населені пункти, де більшість жителів підтримує сепаратистів. Ось у яких умовах доводиться нести службу.

Часто згадую свою роботу в мирну пору, колег, з якими у день професійного свята співали пісні, в тому числі і на військову тематику. Хто б міг подумати тоді, що і нашому поколінню доведеться брати в руки зброю, щоб захистити Батьківщину...

Дуже вдячний колишньому редактору районки Петру Маніленку, який навчив працювати, знаходити спільну мову з людьми, розуміти їх. Он як допомагають тепер його поради. Трапляються ситуації, коли доводиться заспокоювати хлопців, спілкуватися з ними, як кажуть, душа в душу.

Головне у таких випадках – вислухати людину і тільки тоді давати якісь поради. А так, як це вдається, і до мене ставляться з повагою. Звертаються не «товариш прапорщик», а по-простому – «Борисович».

Усі горнуться до мене. А якщо тільки треба виконати якийсь із наказів, старшим призначали прапорщика Хомутинського, бо знали: із завданням впорається, і хлопці повернуться живими та здоровими.

Хотілося б усім нам єдиного: щоб найшвидше закінчилося це протистояння. Щоб українці впевненіше, на повну силу взялися за відбудову своєї держави…».

Перебуваючи у відпустці, Станіслав Хомутинський у базарні дні виступив перед своїми земляками на ринку у ра - йонному центрі. Він закликав сміливіше йти на службу у Збройні Сили України за контрактом. Наголошуючи, що сепаратисти хочуть розтоптати нашу незалежність, і наш обов’язок – відстояти її. Побувавши там особисто, він розповів, що чимало хто із жителів СходуУкраїни самі не знають (під впливом сепаратистської пропаганди) чого вони хочуть. У той же час є вже, як от у Слов’янську, чимало патріотично налаштованих людей.

Прибувши наприкінці жовтня із зони АТО на постійне місце дислокації у Гайсин, постало завдання поповнити ряди військовими кадрами замість демобілізованих. Але тільки тими, які мають бажання служити за контрактом.

Мотопіхотна бригада, в якій служить Станіслав Хомутинський, за його словами, вважається однією з кращих. Ще треба заслужити, щоб поповнити її лави, командири вже випробувані у зоні АТО. Особисто він, за його словами, не помилився, коли вирішив стати контрактником.

Окремо звертався він і до ветеранів, які брали участь в АТО, щоб і вони сміливіше поверталися на службу за контрактом. Адже захищати свою державу – обов’язок кожного. Щоб не було потім соромно перед своїми дітьми й онуками за те, що не зуміли її зберегти.

Павло КУШПЕЛА.