– Вікторіє, коли ти вперше почула про армреслінг?
– Я з самого дитинства хотіла бути спортсменкою: щоб мною пишалися і батьки, і рідні. Чим тільки не займалась – і футболом, і баскетболом.
Я була у восьмому класі, коли вперше дізналася про цей вид спорту, взяла участь у змаганнях і виграла в усіх – навіть в одинадцятикласниць. А в дев’ятому класі, коли прийшло положення про районні змагання, вчитель фізкультури одразу сказав: «Поїде Віка і у всіх виграє!». Тоді я познайомилась з бершадською районною федерацією армреслінгу, яка стала для мене першою опорою в цьому спорті. Роман Поліщук та Дмитро Кокарча – це мої перші тренери, які, можна сказати, свою любов до армреслінгу привили мені. Також у мене з’явилася друга мама, яка підтримує мене завжди–Оксана Дяченко. Вона зараз є призеркою Європи. Я дуже вдячна долі, що вона звела мене з цими людьми, саме вони дали мені фундамент. А далі підтримала вінницька обласна федерація. Мене взяв тренувати до себе Микола Торохтій, якому я завдячую не лише перемогою на районному та обласному рівнях, а зараз ще й на всеукраїнському.
– Чи думала ти в майбутньому пов’язати своє життя зі спортом?
– Спорт – це моє захоплення, це можливість відірватися від буденних справ, відпочивати душею. Тіло зморене, а душа відпочиває. Але я не бачу перспективи свого життя в спорті, тому що наш спорт мало фінансується.
– Де ти зараз навчаєшся?
– Я вступила на географічний факультет Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Моя майбутня професія – менеджмент земельних ресурсів – не пов’язана зі спортом. Можна сказати, зранку я в одному образі – це спідниця, каблуки, блуза, а з обіду на мені футболка, кросівки і я йду на тренування. Це дуже добре, тому що в першій половині дня думаєш головою, а в другій половині повністю її відключаєш і поринаєш у тренування.
– Як тобі вдається поєднувати навчання і тренування? Чи вистачає часу особисто для себе?
– Тренування в мене три рази на тиждень. З дитинства мене вчили добре планувати свій час. Час використовую раціонально, і в мене його вистачає на все. Коли немає тренувань, можу повністю присвятити час собі. Я не часто гуляю з подругами, тому що поза тренуваннями часто занурююсь у навчання, в книги.
– Хто тебе тренує в Києві?
– З літа в мене з’явилась ще одна опора в спорті. Оскільки я живу в Києві і не можу тренуватися під наглядом вінницького тренера, мене взяв під своє крило Дмитро Кирилюк. Він тренує достатньо сильних і відомих спортсменів, серед них чемпіон світу Євген Прудник. Я в цьому побачила щось для себе: теж можу досягти такого успіху під наглядом цього тренера. Але я не обираю серед цих тренерів когось одного. В мене є два тренери – це Микола Торохтій та Дмитро Кирилюк. Обома ними пишаюсь, вони мене підтримують.
– Чи доводиться тобі в чомусь собі відмовляти, щоб займатися спортом?
– Мої два тренери запропонували мені змінити вагову категорію. В нас вагові категорії через 5 кілограмів. Я виступала за 60 кілограмів, але важила при цьому завжди 58. Це було не раціонально для спортсмена – тримати вагу поміж двох категорій. Щоб досягнути успіху потрібно було або чітко в одну, або чітко в іншу.
Тому я почала контролювати своє харчування. Перші дні було дуже важко. Я навіть записувала свої враження, щоб потім збагнути, що саме пережила. Дуже люблю солодке, і для мене це було випробуванням – відмовитися від нього.
Всі дні хотіла шоколаду, але ні разу не зірвалася. Я змогла зігнати вагу без прийому таблеток, чисто на харчуванні. За 12 днів скинула 6 кілограмів і потрапила до омріяної вагової категорії «55 кілограмів».
– Наскільки важливим був для тебе чемпіонат України?
– Я до цього йшла три роки. В моєму наборі є 37 медалей, з них три медалі – за друге місце на чемпіонаті України, три медалі – за третє. Я ніколи не могла зайняти перше місце, – це дуже важко. Можна зайняти призове місце в Європі, але не бути чемпіоном України. Тому що Україна на другому місці в світі з армреслінгу, в нас дуже сильні спорт - смени.
– Яким був шлях до перемоги? Було дуже важко?
– Коли я була на кубку України, у фінал я вийшла без поразки, а моя суперниця з поразкою від мене. Але у фіналі щось в мене пішло не так, я пішла не в ту техніку боротьби, яка належить мені, і в мене щось хруснуло в плечі.
Тренери не хотіли мене випускати, але коли я уявила цю медаль другого місця, то сказала: «Ні, я маю боротися, я стільки до цього йшла». Мені оглянули руку, розриву зв’язок не було, і дозволили ще раз спробувати. Тому, коли був суперфінал, то і в мене, і в суперниці було вже по одній поразці. А коли я почала боротьбу, в мене злетів лікоть з підлокітника – це означає фол, а два фоли – це поразка. Я розуміла, що щось йде не так. Перемога висіла на волосинці. Я усвідомлювала: або зараз перемогти, або не зрозуміло коли. І з мене крізь пальці, крізь очі полився такий адреналін з бажанням перемогти, що я почала кричати! Коли оголосили мою перемогу – я впала під стіл, закрила голову руками, і в мене покотилися сльози. В цей момент до мене підбігла Оксана Олексіївна, почала мене крутити і казати: «Квітко моя, ти це зробила!».
– Яким своїм досягненням у спорті ти пишаєшся найбільше, якщо не зважати на перемогу у чемпіонаті України?
– Це поїздка на чемпіонат Європи в червні – в Болгарію.
Це була моя перша поїздка за кордон – такий рівень, учасники з різних країн. З десяти місць я взяла п’яте і шосте.
Для першої поїздки – це гарний результат. Я не все програла, а в золоту серединку потрапила.
– Як ти реагуєш на стереотип, що армреслінг – це спорт чоловіків?
– Коли мене вперше бачать, то навіть не думають, що я займаюсь армспортом. Ну, можливо, просто фітнесом, оскільки це видно по моїй фігурі. Але коли я приходжу на пару з відкритими руками, то викладачі на мене здивовано дивляться. Я багато від кого чую, що люди розпитують, чому я така підкачана в руках.
Дехто питає прямо. І коли кажу, що займаюсь армспортом – одразу у всіх запитання: «Чому?». А друге питання: «На якому рівні?». І коли дізнаються, що це достатньо високий рівень починають схвалювати. Я ж не займаюсь чимось таким ганебним у житті.
Не бачу сенсу реагувати на загальноприйняту думку. Я бачу, що на чемпіонатах виступають такі гарні дівчата – важко навіть допустити, що вони займаються армспортом.
– Як поставилися твої батьки до того, що ти вирішила займатися армреслінгом?
– Мама мене підтримала, вона мені повністю довіряє. Я сама пішла в дитинстві на танці, сама пішла на хор тощо.
Мама завжди казала: «Іди, спробуй». Коли почала займатися армспортом, я розуміла, що мені доведеться змінювати себе, і це було важливе рішення в моєму житті.
Мама мене підтримала, тому що бачила: в мене є жага до спорту. Тато спочатку не хотів, щоб займалася таким спортом. Але коли я йому зателефонувала і сказала, що зайняла третє місце в Україні, він зрозумів: це не просто хобі, це вже дійсно щось серйозне. Зараз тато планує віддати мою меншу сестру на бокс.
– Що ти порадиш дівчатам, які хочуть спробувати себе в армспорті чи іншому важкому виді, проте не наважуються?
– Я гадаю, що дівчата хоч в якійсь мірі мають займатися спортом – зараз модний здоровий спосіб життя. Але найперше, що я хотіла б порадити дівчаткам, – це зробити правильний вибір. Потрібно обрати дійсно те, що прийме твоє тіло, прийме твоя душа, обрати те, що ти полюбиш.
Неважливо, чи це буде бокс, чи танці, чи важка атлетика. Я знаю це по собі, тому що багато що на собі перепробувала. І почати займатися спортом ніколи не пізно.
i-vin. info
