У моїй Баланівці в 60-70-ті роки це проходило так. Молодь, хлопці і дівчата збирались на степку (майданчику) та співали.
Починали дівчата: «Ой, маю я чорні брови, маю карі очі. Чом ти мене, козаченько, любити не хочеш?».
Далі хлопці: «Ой, дівчино чорноброва, як тебе любити. Збудуй місток через ярок, щоб добре ходити!».
І знову дівчата: «Ой, коли б я, козаченьку, своїх майстрів мала, я би тобі через ярок місток збудувала. Збудувала би місточок, щоб добре ходити, посадила б калиноньку, щоб вірно любити…».
«Прийди, прийди, мій миленький, звечора до мене, зготувала моя ненька вечерю для тебе! Посідаєм вечеряти за столи тесові та й будемо дивитися в кого які брови…».
Хлопці ходили до дівчат, потім були сватання, весілля, дякування.
Хлопці: «Ой, кохана, цими днями я сватів пришлю, застели долівку сіном, це я так люблю…».
Весілля проходило протягом трьох днів.
Дівчата: «Весілля, весілля, на весіллі люди, якби мені знати, коли моє буде?».
Через тиждень після весілля – дякування.
І знову пісня дочки, яка вийшла заміж: «Дякую тобі, тату, що пускав хлопців до хати, більше не будеш, не будеш…».
По весіллі молода сім’я жила у будинку батьків нареченого… Ми, з моєю дружиною Галиною, понад 13 років жили у будинку моїх батьків, де проживали, крім нас, бабуся Софія, тато Яків, мама Олена, сестра Ліда з сім’єю. Тут у нас народилися і виросли син Василько, дочка Людмилка, які нині мають свої сім’ї і живуть окремо. Але ми дуже радіємо, коли вони приїжджають до нас у гості.
Є одна тільки правда у мене, на якій я живу і стою!
Я люблю Україну, сім’ю, Бершадський край й Баланівку свою!
Віктор БАЛАН, громадський кореспондент, ветеран праці.
