А ще Василь Леонтійович виявився цікавим співрозмовником. Він згадує попередні часи, ділиться враженнями про сьогодення, порівнює. Колись був одним із інакодумців, шукаючи свою власну правду. Відчув марність політичної суєти, коли колишні друзі-дисиденти почали вибиватися у можновладці. Був час, коли всю свою енергію віддавав церкві в ролі старости, православного братчика, опікувався будівництвом Петропавлівської церкви, що в Дарницькому районі Києва. Та ходив молитися він до Бога, а не до церковних ієрархів… Нарешті, знайшов себе тут, у мистецтві, де поєднується і громадянська позиція, і духовність, і минуле, і вічність.
Безумовно, національна самобутність та широта світогляду – ось яскраві ознаки цього майстра. Варто лишень зануритись у глибокі автентичні українські підтексти його орнаментики! Особливо чарують витинанки та декоративні пейзажі Василя Корчинського.
Цього року наш земляк із задоволенням взяв участь у поташнянському пленері художників. Свої нові роботи, присвячені рідному краю, він виставляє у Києві та сподівається на співпрацю із
Бершадським музеєм щодо організації невеликої виставки тут, на малій батьківщині. Він каже, що працює, бо приходить натхнення. Однак, що то за твір, який не матиме свого глядача, поціновувача, співбесідника!
Моє запитання про майбутнє змусило замислитися майстра. Він, безперечно, переживає за своїх доньок, щиро бажаючи, аби вони реалізували свої таланти. А ще визнає, що у сучасної України немає мети, яка б згуртувала людей, та, однак, це тимчасове явище. Я погоджуюсь із ним, адже головне, що є ще люди, які, бажаючи кращого, роблять власноруч досконалі, гарні речі, а значить суспільство наше живе й житиме. Серед таких сучасників без жодного сумніву називаю й нашого земляка – художника Василя Корчинського.
Мирослав Щербина,
м.
Бершадь.
