Німецькі ж, які рухалися на виручку своїм, були розсіяні, і безпорадно відступали.
У цей час 60-тонний містпереправа через Південний Буг біля Джулинки, збудований німецькими саперами, мав для наших військ значне стратегічне значення (він був єдиним у цьому регіоні). Більшість німецьких військ застрягли біля Умані.
Правда, близько трьох десятків їхніх танків зуміли прорватися до Джулинки. Питання стояло так: хто швидше здолає 50-кілометрове весняне бездоріжжя, той і стане господарем переправи через Буг. … Це було 10 березня.
Старший лейтенант Володимир Несветайлов одержав завдання прорватися із підрозділом бронемашин у район Джулинки і з ходу заволодіти переправою. Цій танковій роті на допомогу була виділена ще група розвідників-автоматників. А серед них перебував і Володимир Григорович Савдунін.
Молодшому та навіть і середньому поколінню це прізвище нічого не говорить, а старші люди, особливо любителі спорту, знають, що він після війни став відомим радянським футболістом і хокеїстом, заслуженим майстром спорту, кількаразовим чемпіоном СРСР і володарем Кубка з цих видів. Грав у складі московського «Динамо».
А тоді, в 1944-му, йому ще не було й двадцяти років.
Але він вже встиг закінчити піхотне училище, на фронті був розвідником. Після війни брав участь у знаменитому футбольному матчі з англійцями, коли «Динамо» з Москви обіграло господарів з рахунком 10:1. Після завершення спортивної кар’єри перебував на дипломатичній службі.
Помер Володимир Григорович зовсім недавно – у жовтні 2008 року. А в травні цього ж року в московській газеті «Спорт-експрес» було надруковане інтерв’ю з ним, в якому він пригадує і події 1944 року біля Джулинки.
Про це також написано в книзі «Спортсмени Росії – солдати Перемоги».
Сподіваємося, що читачам газети буде цікаво дізнатися, як один з визволителів нашого краю згадував про ту пам’ятну подію. Тож звернемося до газетного матеріалу «Футбол не сниться – все більше війна»: «Група розвідників одержала завдання – пробратися в німецький тил і захопити міст через Південний Буг біля села Джулинки.
Ніч, іде густий сніг, дорогою бредуть німці, що відступають, а ми, обганяючи їх, їдемо на броні танка.
Німці йдуть, не дивлячись на нас і не сумніваючись, що цей танк, звичайно ж, свій… І ось так, без жодного пострілу, ми під’їхали до Південного Бугу. Дивимось – німецький танк – і ніякої охорони. Хтось із наших доторкнувся до нього – він ще теплий. Неважко було здогадатися, що танкісти пішли перепочити в село. Вирішили їх провідати. Нас було 15 чоловік. Увійшовши в село, пройшли вулицею в один бік, потім в інший. Дивимось – у будинках горять свічки і сидять німці. Відкрили по них вогонь, потім рвонули до мосту, зайняли оборону і пустили ракету, подавши сигнал своїм, що ми, мовляв, на місці.
Шансів уціліти у розвідників було мало: для німців, що відступали, цей міст був дорогою до порятунку. Але на допомогу несподівано при - йшли… румуни, які стояли по той бік Бугу. Коли німці ступили на міст, їхні румунські союзники зустріли їх вогнем, прийнявши за росіян. Намагаючись врятуватися, німці кидалися на лід, і він під ними проламувався… А нам по радіо дали наказ: перейти на інший берег. Ми сіли на броню і поїхали, але раптом пролунав вибух, і танк, проламавши лід, пішов на дно. Добре, що було неглибоко: башта всього на метр пішла під воду. Я скинув ватник і допоміг командиру вибратися. Більше нікого врятувати не вдалося.
Відстрілюючись, дотягнув танкіста (потім дізнався, що його звуть Микола Єгоров) у найближчу хату».
Ця історія мала цікаве продовження.
Пораненого Єгорова залишили в хаті, і дочка господарів доглядала за ним. А згодом вони одружились.
Через кілька років після війни, коли московське «Динамо» грало в Ленінграді, до футболістів у роздягальню зайшов офіцер. Це був той самий Єгоров… З ним Савдунін дружив до кінця життя.
… Війну Володимир Савдунін закінчив у Румунії, під Яссами. Був поранений, лікувався в госпіталі. До речі, на футбольний матч у Москві він вийшов ще з не вилікуваною, перев’язаною рукою, і забив тоді сім м’ячів… Усе життя він згадував обпалену війною юність, незабутні події під час визволення подільського села. І як сам признавався, ті пам’ятні дні не раз снилися колишньому воїнові і прославленому спортсменові.
Федір ШЕВЧУК, Олексій СТЕПОВИЙ (малюнок).
с. Джулинка.
