Інша справа порахувати гроші – їх тільки подавай. Сама, каже, навчилася і взялася доводити, що методика не така вже й складна. Де на купюрі, наприклад, голова, то треба знати, що то п’ять гривень. Особливі прикмети у неї на кожну із банкнот.
Пестити дітей, як от тепер, тоді не було прийнято. Так, як у батька було чимале господарство – корова, вівці, воли, хтось же мав його доглядати. Не визнавав чомусь тільки коней.
Розкуркулювати їх сім’ю не довелося, бо здали все в колгосп, який організовувався, добровільно. Невдовзі, будучи десь чотирнадцятирічною, і сама подалася туди на роботу. Та так все життя у колгоспі, у буряківничій ланці, і відпрацювала. Як би там не доводилося, згадує, а по дорозі на роботу і з роботи тоді завжди співали. Та ще й мала хист до цього.
Заміж за Миколу Волощука, тодішнього обліковця, вийшла у двадцять п’ять. Та їх щастя перервала Велика Вітчизняна війна – її суджений загинув десь в Угорщині. Нелегко було одній з двома дітьми. Щоправда, зізналася усміхаючись Євдокія Фадеївна, про щось згадуючи, що «приставав» до неї один, але так чомусь і не «пристав». А от дві донечки – залишив.
Відійшли вже в інший світ обидва її сини, і могла б залишитися самотньою, та дочки ще є.
– Одна з них, Оля, біля мене, – гордо мовила недавня ювілярка.
Хоч і без того було зрозуміло, що не стільки вже дочка живе біля неї, як вона біля дочки. Бо на що була б спроможна у такому віці без її підтримки.
А от онуків порахувати бабусі з її арифметичною підготовкою виявилося важче, ніж рахувала гроші, хоч виду не хотіла подавати. Так спільними зусиллями і дізналися, що їх у неї восьмеро.
А правнуків навіть спільно довго не вдавалося порахувати. Виходило, що в цілому Волощуків у цьому селі назбиралася б невелика вулиця. І немаловажно, що всі пустили коріння і мешкають у Яланці. Тільки одна з онук нещодавно порушила традицію і гайнула на заробітки в Італію.
Чимало, звичайно, довелося пережити Євдокії Фадеївні на віку. Найбільше врізалося у пам’ять те, як одного разу, коли копала глину, її привалило у кар’єрі, як ходила мастити людям хати глиною, хоч платили тоді за те по п’ять карбованців у день. На першому ж плані у неї завжди була колгоспна робота.
Ніяк не могла залишитися вдома, як тільки знала, що її ланка пішла в поле.
А що тоді заробляли? Згадала, як одного разу завершили відвантажувати цукрові буряки, тож бригадир вивіз за те на всю ланку – на 13 жінок, два мішки цукру.
Ділили його квартою. Ото і був весь заробіток. Щоправда, могли іноді виплатити ще й з каси по 9-12 карбованців у місяць. Ось так і працювали. Це тепер, каже бабуся, прийнято шукати легшого хліба.
Якщо враховувати прожите нею і пережите, то цілком можна зрозуміти її нинішнє нарікання, що і пенсія у неї не така вже й завелика, та й взагалі люди похилого віку заслуговують на більшу увагу. Але владою, наскільки це лише можливо, все-таки приділяється таким увага. Ось і на 8 Березня завітали до неї на її сотий день народження з подарунком і квітами заступник голови райдержадміністрації О.І. Кізлов та заступник голови районної ради П.А. Сугак, секретар Яланецької сільської ради К.В. Пат - латюк і соціальний працівник Н.Ф. Мазуренко.
Жаль, звичайно, що підводять вже бабусю ноги, але що і як треба робити на грядці «керує» поки що вона, і нехай спробує хто не виконати її вказівок.
У лікарні за свій вік побувала тільки один раз, коли ще була дівчиною, і коли діагностувалася в основному одна хвороба – «гарячка». Щоправда, їздила один раз в санаторій у Хмільник, про що залишилися найприємніші спогади.
Не так просто, звичайно, встановити складові її довголіття, однак вони все ж відстежуються. Тільки два останніх роки, наприклад, за весь її вік, в обійсті немає корови, і молоко тепер приносить онука.
Так як від самої війни живе без чоловіка, щоб виростити дітей, разом з іншими мастильницями вимастила в селі 140 хат. «Але Бог якось укріпляв», – гірко усміхалася моя співрозмовниця. Чи не через те тепер і ноги не хочуть носити, що перемісили стільки глини.
У самої ж, щодо її довголіття, влас - на версія. Як би важко не було колись, щонеділі її батько завжди, відпочиваючи, читав вголос «Євангеліє», а діти слухали. Мати тим часом варила вареники. А ще вижили знову ж таки завдяки тому, що маючи корову, не особливо відчули голод.
Пригадує, як і сама ходила до церкви, як хлопці задивлялися на неї, чорняву, одягнену у мамину блузку та спідницю, бо власного святкового одягу ще не мала. А те, що проживе стільки літ, ніколи не планувала. Згадавши про щось, бабуся навіть заспівала, як колись у ланці. Вслухаючись у мелодію пісні, її сильний ще, як на сто років, голос, аж не вірилося, що після прожитого і пережитого можна настільки зберегтися. Он скільки разів тільки виїздила разом з односельчанами на базар в Одесу з городиною, щоб допомогти дітям. Доходило навіть до смішного, згадує. Полягають іноді з дівчатами в обідню пору в полі, щоб відпочити на другий день після поїздки на базар, та так задрімають, що агроном не може розбудити.
Але він додумався, як це робити.
Замість «Вставайте!» вигукнув якось «Рудниця», як це робили провідники у вагонах. І вони, не зорієнтувавшись ще після перевтоми, що вони не у вагоні, а в полі, враз схоплювалися на ноги.
Дуже любить бабуся, щоб не залишатися в хаті самотньою, щоб до неї заходили гості. На завершення нашої бесіди вона побажала, щоб і ми дожили до її років і щоб згадали тоді про неї.
Тож нехай ці слова виявляться пророчими для всіх читачів газети. У Яланці є ще декілька жителів віком за дев’яносто років.
А це означає, що не загубився ще генофонд українців.
Павло КУШПЕЛА.
На знімку: котики муркочуть, гостей до столітньої Євдокії Фадеївни кличуть.
Фото Руслана БАЙДАЛЮКА.
