На знімку: Віталій Євгенович Садівничий.
Коли Віталію було п'ять років, загинула його мама. Діти гралися при дорозі міною, яка і вибухнула, скалічивши одного, ще одна дитина загинула, двох молодих жінок було смертельно поранено.
Його мати померла від ран у лікарні. Віталій залишився сиротою.
За його виховання взялася бабуся Ганна, яку і називав мамкою. З неабиякою вдячністю згадує тепер про неї. На все життя запала в його душу біла хатина і широке подвір'я біля неї, уквітчане споришем та калачиками. Дорогим було і те, що поряд виявилися чудові люди – тітка Марія Швакуляк з двома дочками. Її чоловік теж не повернувся з війни.
Бабуся Ганна бажала єдиного – щоб тільки її онук навчався на відмінно. І так воно й було. І у Берізкобершадській, і в Устянській школах. Вона ж плекала надію, щоб став учителем, як дід Петро.
Після школи навчався на філологічному факультеті Вінницького педінституту, де вивчав українську, німецьку, а згодом й англійську мови. Німецькою володів вільно, і одна з викладачів, підмітивши його хист, почала працювати з ним більш поглиблено.
Любов до книги прищепила йому бабуся. Вона для нього була найкращим подарунком, згадує у князі «Пам'ять серця», яка вийшла у світ в 2009 році. Це ціла енциклопедія його рідного села.
Залюбленим був Віталій Євгенович і в народну пісню, а їх у селі була сила-силенна. Хоч жили і не по-багатому, але з піснею тоді не розлучалися. Розповідається у цій книзі і про село Поташню, звідкіля родом його батько.
Коли навчався в інституті, зблизився з В. М. Борщевським – викладачем української літератури, професором, який знав напам'ять чимало творів. Автор цих рядків теж мала нагоду навчатися в нього.
Збирав Віталій Євгенович і зразки народної творчості, будучи студентом, брав активну участь у літературно-мистецькому житті.
По закінченню навчання працював викладачем у Верхівському технікумі. Закінчивши курси в Москві, опанував ще й англійську та іспанську мови.
Працюючи у Верхівці, організовував гуртки «Рідна мова», вистави. «Кайдашеву сім'ю» доповнив своїми піснями. Захоплювався ще й історією рідного краю.
Чимало дівчат впадало за молодим учителем, але в душу запала тільки Галина, яка навчалася на агрономічному факультеті.
Енергійна, кмітлива, та ще й родом з одного з ним району, з села Великої Кирїївки. Коли одружилися, подарувала йому сина Романчика і донечку Роксоланочку.
Молода дружина влаштувалася у дитячий садок вихователькою, а згодом, за його порадою, поступила у Запорізький педінститут. Через два роки вже працювала завідуючою, де завдяки вмінню працювати з людьми і заявила про себе з найкращого боку. Мала також хист до музики і пісень.
Віталій теж зростав серед берізянських пісень, які і розганяли його сум. От і єднало їх тепло цього виду мистецтва, а ще тепло кохання. Найбільшим же щастям було те, що пестили двох діток.
В сім'ї у пошані було слово Шевченка, влаштовувалися не тільки Різдвяні свята, а й Шевченківські, організатором яких була дружина.
Згодом сім'я переїхала у Львів, де вже обоє почали працювати педагогами у педучилищі. А коли для життя у великому місті цього заробітку виявилося замало, Галина Михайлівна зайнялася ще й дрібним бізнесом.
На жаль, Віталія Євгеновича почало підводити здоров'я, і, допрацювавши до пенсійного віку, він – відмінник освіти, організатор осередку «Просвіта» у Львові, змушений був залишити роботу.
Їхні діти теж вже одружені і мають власні сім'ї. Живуть у мирі та злагоді. У дідуся та бабусі п'ятеро онуків. Великою подією в сім’ї було, коли діти приймали перше причастя. Цей день і перший дзвінок у школі вони запам'ятають на все життя.
Найбільше щастя, вважають Садівничі, не в багатстві, а у злагоді, мирі та атмосфері взаємоповаги.
А такими сім’ями, як правило, якраз і сильна наша Україна.
Хоч і невеселим було дитинство мого земляка, тернистим виявився його шлях у житті, послав щастя Всевишній сім'ї Садівничих в зрілі роки.
Де б не працював Віталій Євгенович, його всюди поважали, оточували друзі, родина. Бо він – прекрасна людина, великий правдолюб, понад усе цінує у кожному порядність. Про те, що він скрізь був в оточенні друзів, свідчать про нього спогади і у Берізках-Бершадських, де народився, і у Великій Киріївці, і у Верхівці, у Львові, де працював. Його любов до життя, всього прекрасного, завжди запалювала на це інші серця.
Олександра КОВАЛЬ.
с. Берізки-Бершадські.
