Її поезія – це стан душі, це джерельце, яке пробиває собі дорогу через каміння, гравій, осоку..., і несе своє повноводдя до людей.
Життя її – «... планета рими слова, світ ліричної і поетичної краси», – як пише поетка.
Розмова із життям, – так називає те, що родилося під час довгих роздумів чи швидких експромтів. В них розуміння, відчуття, досвід...: Відсумую дощами у осінь, Відхворію снігами в метіль.
Моє серденько радощів просить Рідним людям тепла заметіль.
(«Щастя мить») Так може сказати тільки та людина, яка закохана в життя, яка бачить як «дерева плакали в осінь», яка помічає, що «Життя чудових обставин збіг, для щастя людей парує», яка прагне «... доторкнутись до хмар, щоб зняти неба жар», яка живе і прагне, прагне і цим живе. А ще поезію зове покосами: Я у пізніх покосах Все не маю ні дня, ні ночі.
(«Пізні покоси») Тетяна Наркисівна не стоїть осторонь проблем життя. В її поезії струменить прагнення покращити екологію. Ось у поезії «Дітям посміхається сонце» говорить: Коли б земля здоровою була, Не рахувала б пульсу свого я.
Кожна поезія – то зарубка на її серці. Болем відгукується на трагедії в небі: «На шанування земляків летіли, Їхні душі у піднебес ся злетіли».
(«Слізно загірчив полин») Чільне місце займає в книзі військова тематика, жінка закликає «теплом війни солдата огорнім» («Вони війні сказали – ні!»).
А ще Тетяна Наркисівна полюбляє вересневу синь, коли: «... школярі посмішку літа несуть І на тепло надії не втрачають».
(«Айстри») Та, власне, і вона не втрачає надії, але спішить, як кожен із нас: А я усе спішу, усе спішу, Щоб завершити вчаснії покоси.
Скільки сил вистачає – пишу.
В розмовах жінки домінують два прагнення – турбота і добро, добро і турбота... Її непокоїть байдужість. Вона не може збагнути, як можна стояти осторонь чужої біди, як можна не подати руку допомоги. І якщо знає, що в чийсь дім постукала біда, сама, з допомогою когось, як може, будує місток до людської душі. В цьому й сила бершадської поетки, її уміння жити.
Хай сіється, садиться вчасно – і жнеться, Людям праці у шані живеться, – так бажає нам Тетяна Наркисівна («Край солов’їний – Піщанка»).
Вірш, який присвячено мені, – то певна сповідь.
Та ні ж бо! І осінні завершилися покоси, і білі хризантеми одцвітають. А життя у Вас, Тетяно Наркисівно, триває. Та й триватиме допоки є потреба ринути в світ поезії. А, як відомо, це ж поняття вічності.
Книжка «Осінні покоси» – це прагнення, здійснення і спонукання. Її авторка – жінка, у якої «струменить думка зріла...».
Світлана КОВАЛЬСЬКА, член Національної спілки журналістів України, лауреат премії В. Думанського.
