Так склалося життя, що я за фахом інженер-хімік опинилася на посаді лікаря-лаборанта санітарно-гігієнічної лабораторії Бершадської райсанепідемстанції (відпрацювала 26 років на цій посаді).
Щороку, чомусь у квітні місяці перед травневими святами, ми відпрацьовували участь нашої служби в Цивільній обороні на випадок війни. Як тоді це називали «грали у війну». Ніхто з моїх колег і не очікував, що прийде справжня війна 26 квітня 1986 року. Дійсно, що від війни не зарікайся. На покоління моїх батьків випала Велика Вітчизняна війна, а на моє покоління, покоління моїх дітей і онуків – Чорнобиль.
А вже в червні 1987 року згідно з наказом головного державного лікаря Вінницької області мене включили в групу спеціалістів, яку направили в Поліський район Київської області для роботи по ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.
Коли збиралась у відрядження головний лікар із здивуванням спитав: «Куди ти йдеш?», але й думки не мала, що маю право відмовитись.
В Поліській санепідемстанції спеціалістів майже не залишилось на той час. Одразу по приїзду мене і всю нашу групу поселили в гуртожиток покинутого ПТУ, де кімнати були без дверей, а там де були двері не було замків. В той час ніхто нам «рядовим» не говорив про рівень радіоактивного забруднення.
Вже згодом я дізналась про цей астрономічний рівень із статті, яку опублікували в Вінницькій медичній газеті до 20-річчя сумної дати. Ніхто із групи не мав індивідуальних дозиметрів, облік накопичувальної радіації взагалі не вівся. Поліське в той час нагадувало військове містечко. Місцевих жителів було мало, в основному міліціонери та військові. Харчувалися ми в міській лікарні за свої гроші, бо добових нам ніхто не видав заздалегідь. Робота була звичайною, кожного за фахом. Спеціалісти обстежували підконтрольні об’єкти, відбирали проби води, грунту, харчових продуктів для лабораторних досліджень; дозиметристи робили заміри радіоактивного забруднення але все це трималося в таємниці і не підлягало розголошенню.
Працювали без вихідних, зранку і дотемна. Ніякого спецінструктажу ніхто не проводив. Наслідки впливу засекречених тоді рентген кожен із колег відчув вже згодом. Багатьох вже немає в живих, а інші стали інвалідами, хворими людьми. З добротою згадую всіх моїх колег по Чорнобилю, особливо керівника нашої групи Ящука Леоніда Олександровича, який всіляко нас підтримував, з яким і досі спілкуюся час від часу.
