І знамено твоє жовтосинє,
А в нім поле і небо сплелись,
Та ще й мова твоя солов’їна,
Що над світом дзвенить стоголос.
А народ твій такий працьовитий,
У кривавих боях виживав.
І хоч як не було голодно й важко,
Україну з руїн піднімав.
Ти живи, процвітай, Україно,
Нехай слава про тебе луна.
Ми вклоняємося низько додолу,
Бо вже кращої в світі нема.
Не хилися, червона калино,
Скоро дощик на тебе піде.
Не шматуйте, не рвіть Україну,
Бо з небес на вас кара впаде!
СИНОВІ РУШНИК ПОВ’ЯЗАЛА
Маки червоні край поля,
Сині волошки в пшеницях.
Вишивала рушник для синочка,
І бриніла сльоза на очах.
Похилилась червона калина,
І косиця цвіте з павичем.
Виряджала синочка до війська,
Пов’язала рушник на плече.
Син вклонився матусі низенько
І торкнувся устами плеча:
«Ой вернися, синочку, додому,
Ой вернися, кровинко моя!».
А як вийшов юнак за ворота,
Той рушник біля серця тримав:
«Рідна ненько моя, не журися,
Я додому повернусь, чекай...».
Пролетіли роки за роками,
До матусі підкралась зима.
Побіліли вже коси у мами,
А синочка і досі нема.
Настасія БІЛЮГА, с. Бирлівка.
