І вже коли станеться прикрий випадок, гнівно обурюємося, висловлюючи найщиріші слова співчуттів на адресу потерпілого чи потерпілих. Про саму ж причину, яка призвела до нещастя, дуже швидко забуваємо після того, коли воно сталося. Ось тільки один приклад.
Похоронна процесія, яка дещо розтягнулася по дорозі на кладовище, на якусь мить зупинилася біля редакції районної газети «Бершадський край». Покійна тут працювала до виходу на пенсію, і ця зупинка мала означати, що вона вже навічно прощається зі своєю колишньою роботою.
Та не встигли ще підтягнутися ті, хто у процесії йшов позаду, поринувши у роздуми, як пролунав зойк, і найбільш спритні вже були біля відкритого люка посередині тротуару та обережно допомагали вибратися з пастки, на дні якої виднілася вода, дитині.
Все відбувалося настільки швидко, що дівча навіть не встигло сповна перелякатися.
Щоправда, падіння посеред білого дня у ніби навмисне заготовлену для цього пастку (люк був накритий тільки кружком іржавої бляхи) пригальмував ранець із школярським приладдям, який ледве пролазив разом із дівчам у вузький отвір. Тож хлопці встигли підхопити дівчинку якраз у ту мить, коли вона, рятуючись, рученятами вхопилася за краї відкритого люка.
Опинившись уже на тротуарі і відчувши повну безпеку, другокласниця навіть не забула подякувати своїм рятівниками.
Страшно було подумати, чим могла закінчитися ця пригода, якби поблизу нікого не виявилося і не знайшлося кому прийти на допомогу.
Але оскільки по один бік від небезпечного місця була редакція районної газети, а по інший – прокуратура, суд, далі події розвивалися так. Яму хоч і знову накрили, ніби замаскували, тією ж злополучною бляшанкою, проте вже позначили гілками, які мали застерегти перехожих, аби були обережними.
Щодо комунальників, яких повідомили про це першими, то вони одразу ж «відхрестилися», що той люк не їхній, а, швидше всього, зв’язківців, бо у ньому кабелі. На місце події оперативно прибув і працівник міліції, який, мабуть, мав знайти винних і посприяти виправленню ситуації.
Здавалося б, закрити люк кришкою – от і вирішилися б усі проблеми. І ніякого виправдання не може бути тому, що на це, мовляв, немає коштів. Та де там! Поки відповідні служби шукали не то винних, не то крадіїв кришки, минали дні, а люди так і обминали гілки у цій ямі. А тих гілок ставало чомусь все менше, пастка ніби знову чекала на нову жертву. Як виявилося, не всі діти навіть розуміли, навіщо виставлене те гілля.
Ми особисто були свідками, як одна з першокласниць, повертаючись цією дорогою з музичної школи, запитала в іншої, навіщо дерева «ростуть» посеред тротуару в ямі?
Навіть не вистачає слів, щоб висловитися, звідки саме віє найбільше вітер байдужості.
Чи від тих, хто краде ці люки, чи від тих, хто приймає їх на пунктах прийому металолому? А може, від зв’язківців, які не дуже поспішали, щоб його накрити, і зроблено це було тільки через декілька днів?
Найперше – благополуччя залежить від кожного з нас.
Бо десятки, а може, і сотні, людей проходили щодня повз цей люк, усвідомлюючи всю небезпеку, а от оперативно хоч чимось зарадити лиху не поспішав чомусь ніхто, аж поки воно мало не сталося.
