На знімку: Л.А. Свистун. Фото Сергія КІСИКА.
Так і прикіпів хлопець до села з його буденними турботами.
По-справжньому ж розпочав трудову діяльність вже після служби в армії. Знаючи його вдачу, автомобіль у місцевому господарстві довірили тоді без вагань. А тут ще й доля підкинула неабиякого наставника – ним став колишній керівник господарства В.Я. Гонтарук.
– Василь Якович, – згадує тепер Леонід Андрійович, – здатний був наскрізь бачити не тільки окрему людину, а й цілу громаду села. Приглянувшись і сам, зрозумів, що керівниками не народжуються. Швидше всього, формує їх навколишній світ. Якщо людина спроможна бачити все, аналізувати, вона обов’язково робитиме для себе якісь висновки. Не зчувся, як і сам почав помічати багато з того, чого не помічав раніше.
Можливо, так би і шоферував, бо подобалося, але якраз настала пора, коли господарства почали занепадати, несвоєчасно видавали заробітну плату. Саме тоді і зробив для себе ще один висновок: не варто вичікувати, натомість краще зробити спробу перейти, як кажуть, на свій хліб.
Як «воював» за паї – тема окремої розповіді. Але все ж зібрав у фермерське господарство до 30 гектарів землі, взявши її в оренду в родичів.
Звичайно, щоб на таке зважитися, потрібна була сила волі. Всі надії покладав на єдиний трактор Т-40, який вже мав на ту пору.
Найважче було у перший рік роботи. А тут ще й посіяв, а озимина вимерзла, а ту, що залишилася, домолотив град.
Від такого фермерства не в захопленні були всією сім’єю.
Але для того, кажуть, і сила волі, та ще й Бог при цьому допомагає, щоб втриматися.
Знову посіяв зернові. Повеселішало на душі аж тоді, як вродило. Так відтоді і фермерує.
Здавалося б, чого не вистачає молодій сім’ї – двоє синів, у райцентрі квартира, у дружини робота, але Леонід ніби прикований до землі. Хоч і неабияк наробляється, але задоволений, бо знає, що працює на себе. Встиг знайти спільну мову з багатьма односельчанами, і ті охоче ідуть до нього на роботу.
– Ідеш, – каже, – бувало по селу, а люди порпаються на обійстях, ніби вони нікому вже і не потрібні. А тут ще й дохазяйнувалися до того, що вже і вулицею не проїхати – гілля дряпає машину.
У свій час, як чуть підзаробив, купив ще одного трактора, а пізніше – ще одного, і навіть комбайна. Жаль лише, що по окремих вулицях комбайнам вже не проїхати. Тож допомагає навести в селі порядок – як не транспортом, то екскаватором.
Незабаром до двохсот гектарів збільшилася і його нива, але давати їй раду давно навчився. Неабияк заспокоює і налаштовує його на роботу те, коли починає усвідомлювати: якщо односельчани розуміють і підтримують, значить все-таки чогось вартий.
Хоч сам ще досить молодий, а вже глибоко розуміється у сільських проблемах та ще й добру душу має. Взяв, наприклад, та й купив хатину одній молодій сім’ї, якій зробити це самостійно було досить складно.
Яким уявляє майбутнє П’ятківки? Заможним і благоустроєним, з робочими місцями, особливо для молоді, з розвинутою соціально-культурною сферою.
А ще вірить, що рано чи пізно до села по-іншому поставиться держава, і цінуватиметься праця селянина.
Павло ЗАХАРЧУК.
