Саме з таких дітей, які вміли економити, утримували живність, хоч ніколи те легко не давалося, виходили справжні господарі. А багатші, які своїх дітей захищали, щоб бува не нароблялися, натомість добре їли і спали, в кінцевому підсумку перетворювали їх тим самим на ледарів і п’яниць.
Так, достаток приходить з великою працею. Мені навіть прикро, як це ми, українці, їздимо тепер за кордон з метою навчитися господарювати. Обмінюватися досвідом, звичайно, треба. Але якби з нами, українцями, з нашими чорноземами та іншими природними багатствами, поступити більш справедливо, то навпаки, до нас їхали б усі переймати досвід, чомусь вчитися. А то що ж це у нас сьогодні відбувається? Особливо у ставленні до селян. Насправді виходить, хто більше руйнує, тому більше дістається. А тих, хто насправді годує державу, ніби не помічаємо.
Тож веду до того, що цілком очевидно, чому ми бідні. Пора зрозуміти, що ніхто і ніколи не зробить нас заможними, а швидше навпаки. Щоб насправді забагатіти треба уміло працювати і привчати до праці молодь. А ще, коли не відпустимо справедливість на волю, коли не запрацює Закон для всіх – у нас ніколи не допустять до влади чесних, справді талановитих людей.
Невже, наприклад, ніхто не бачить, що селянин, вирощуючи урожаї, побивається, мов пташка з підрізаними крильми, а йому від того майже нічого не залишається. Бо продукція села, бачите, дешева. Чому ж тоді для села реалізується все настільки дорого?
Василь ДЕРКАЧ.
