Ти не повів мене за руку в перший клас, не годував, навіть сухариком, у голодні 1946-47 роки, не захищав від дитячих образ і не благословляв у велику життєву дорогу.
Ти гнив у чужій землі під румунськими Яссами. І не знаю, чи хоч хтось колись нагорнув горбочок на твоїй могилі, положив хоч пучечок польових квітів. Дивишся ти на мене з однієї-єдиної фотографії в солдатській формі, в кашкеті з червоною зіркою… У нас, на твоїй рідній землі, на післявеликодні проводи з’їжджаються, злітаються, йдуть пішки до священного місця – цвинтаря, щоб пом’янути рідних і близьких.
А там, де вже давно зогнили твої кісточки, ніхто навіть не помолився за твою душу. Ти – чужак у чужій землі ось уже 73 роки. І, мабуть, вважають сьогодні вас завойовниками, а не визволителями, бо історія в різні часи сприймається порізному.
Про одне коло пекла, через яке ти пройшов, я не можу мовчати.
…Чомусь чим старшою стає людина, тим більше вилазять десь із глибоких закапелків пам’яті саме роки дитинства і нужди. Гарне в пам’яті чомусь швидко зникає, а розлука і біль починають так ятрити душу, що ніби ще раз переживаєш та бачиш наяву давно забуте. Пам’ять просить залишити згадку майбутнім поколінням. Для аналізу. Для самооцінки.
Як я заздрила своїй сусідці Марусі Чорненькій, що її тато прийшов живим додому, аж із самого Берліна привіз їй подарунки. Дивилася на шовкові відрізи матерії, на стрічки, які він привіз заплітати доньці у коси. Мама купила у них матерії мені на фартушок, а тітка Варвара дала шматочок стрічки.
Мені вже вісімдесят років, але цей візерунок на матерії і стрічці в моїх очах зберігається й досі. Я заздрила і своїм однокласникам, у кого були батьки. А в мене його не було.
Як мені хотілося прихилитися до його міцного плеча, відчути лагідний дотик рук на моїй голівці. Тікала на город і плакала, щоб ніхто не бачив.
Але… не я одна плакала – майже півкласу були сиротами. Пам’ятаю одне: тато перед другим від’їздом на фронт наказав мамі, щоб дала мені можливість вчитися. І я вчилася: писала вказівним пальцем у повітрі букви та цифри (перо прив’язували ниткою до палички, чорнило носили в невиливайці в торбині й дуже економили, бо все було дорогим). Книжок не було – запам’ятовували усно. А ще нам, дітям-сиротам, давали т.зв. гарячі сніданки: синя, як пупець, бурда, в якій доганяли одна одну ячмінні крупинки. Але це були «смаколики» голодних 1946-47 років.
… До образу тата все частіше й частіше звертаюсь тому, що й зараз наші вже внуки гинуть на фронті з ненаситним та підлим ворогом, залишаючи сирітками своїх діточок.
Хочу, щоб мої односельчани не забули ще однієї історії, окрім похорону дівочої коси (розповідь про це друкувалася в нашій газеті).
… На початку війни десятки (а то й сотні) тисяч наших солдат попали в оточення під Уманню, у т. зв. Уманський котел. Там був і мій тато. У війну безпровідне жіноче радіо спрацьовувало краще, ніж сьогоднішній Інтернет. Хтось переказав у Яланець, що в таборі військовополонених є одинадцять яланчан. Усіх не знаю, але один із них – Горбачевський (Буринь) жив і працював у млині. Хтось із них – Василь (чи батько, чи син). Він мав віз, а моя мама – коней (їх ховали у прядиво або у кущі бузини від нашого сусіда Федя). Спарувалися і рушили в Умань рятувати односельчан. Добре пам’ятаю, як мама пекла дуже великий хліб у формах, а в кожну хлібину (тісто) втикала по солдатській баклажці з самогоном. У підводі з дощок зробили подвійне дно, між ними сховали зацукрений мед (тато мав чималу пасіку). Звичайно, мали і німецькі марки.
Добилися аудієнції у самого начальника табору. Коли мама на його очах розламала хлібину і звідти витягла флягу зі шнапсом, всі німці дружно розсміялися і дивувалися з винахідливості жінки-українки.
Прицмокували і над медом.
Не знаю, чи то подарунки посмакували коменданту, чи, може, щось таки людське йокнуло в його душі, але маму допустили до першої дротяної огорожі (всього їх було три).
Перед її очима постав жах: у ямах, в болоті, в землі борсалися, копошилися, як мурахи, тисячі наших воїнів – худющих, обірваних, у самих гімнастерках (була рання осінь), в очах – надія на порятунок. Надворі моросила мжичка. Конвой зачитував прізвища, імена і по-батькові, а вся маса кричала: «Я!».
Після чого всі кинулись на колючий дріт, який тут же повалився. Тоді автоматник дав чергу над їхніми головами, а німці нагаями загнали всіх знову в ями.
На другий день мама з дядьком Буриньом (по-вуличному) знову пішли до коменданта. Він дозволив зачитувати прізвище й ім’я, а по-батькові треба було самому назватись. Тут уже ніхто не обмане.
Таким чином із тисяч було звільнено всіх одинадцять яланчан, в тому числі батькового найкращого друга Івана Герегу, це по-вуличному, прізвища, на жаль, не знаю. Не знаю й інших звільнених із полону. Думаю, що нащадки щось-таки чули про їхнє визволення з Уманського котла (до речі, про Уманський котел написав книгу поет Євген Долматовський «Зелена брама»).
Коли наші вийшли за третю лінію дроту, комендант показав рукою в далечінь лісу і сказав: «До лісу вас ніхто чіпати не буде, а далі – рятуйтесь самі». Як сказав, так і зробили: до лісу дійшли разом, а далі кожен пішов своєю дорогою, тому додому повернулися в різні строки. Мама з татом добиралися два тижні. Розказувала, що і коней, і віз у них забрали. Вони з татом ночували і в скиртах, і в лісі, і в полі. Дуже далеко обходили річку Синюху, бо шукали броду. Якась жінка пустила на ніч, але ночували на горищі, бо воші доїдали тата. Все пережили… Деякий час тато побув дома, а потім його забрали на фронт і направили в штрафбат (адже був у полоні – а це велика провина). Там, під Яссами, його було вбито нашими ж снарядами (послали вперед, а координати батареї не надали). Про це, повернувшись живим, перед самою своєю смертю розповів мені його друг Іван Герега. Раніше не смів розкривати «велику» державну таємницю: давав розписку. Разом із татом тоді загинув ще хтось із Яланця.
Сьогодні, згадуючи деякі деталі цієї людської трагедії, я по-іншому оцінюю події, ситуації. Нас вчили усіх німців вважати ворогами, фашистами. Але, як бачимо, були навіть серед їхніх високих чинів гуманісти.
Пам’ятаю, у нас під час війни були на квартирі два німці – Михайло (так називала його мама) і Йоган. Михайло був одружений. Не раз виймав фото дружини й дітей і, дивлячись на них, говорив: «Я не хочу пуф-пуф у твого, бо ти маєш дочку, а він не хоче стріляти в мене, бо в мене двоє дітей. Це Сталін і Гітлер винні у цій війні».
Я тоді думала: як це може бути винним сам Сталін? Але сьогодні всі ми добре знаємо, яку роль відіграв саме він у цій людській трагедії.
Минуть роки, десятиліття.
Думаю, що покоління, народжене вже у самостійній Україні, дасть належну оцінку і сьогоднішній війні. Наша країна ніколи ні на кого не нападала, а тільки захищалася, бо її завойовникам смакувала наша земля-годувальниця. Дуже їм дерло в горлі та носі від нашої працьовитості, чесності, гостинності, мудрості, самопожертви в ім’я родини та Батьківщини.
Душа справжнього українця ще не вивчена і не досліджена найдосконалішими істориками і науковцями – ні нашими, ні чужими.
Такою загадковою нацією ми є і будемо. І за це нам – честь і хвала!
Настасія ЖУРАВСЬКА.
с. Яланець-м. Трускавець.
