На війні – з першого по останній день

Чепурне обійстя зустріло нас разом з господинею – тут проживає сім’я сина ветерана, в якій і доживає віка при гарному догляді Микола Антонович. Дізнавшись, що до нього завітали з його рідної районки, він якнайшвидше попросив його одягти і вивести на вулицю. Тож наша розмова відбулася в сонячний час по обіді.
М.А. Кравченко – корінний джулинчанин, народився у багатодітній сім’ї колгоспників, закінчив місцеву семирічку, встиг попрацювати в селі на залізничній дорозі та навчатися на механізатора у Харкові. Добре пам’ятає голодний 33-й, але стверджує, що тоді в Джулинці повмирало небагато, бо був непоганий попередній урожай та й в колгоспі регулярно годували.
В армію був призваний в 1932-му, служив у внутрішніх військах (НКВС) на Уралі та Москві, допомагав міліції наводити порядок і законність.
А коли повернувся додому – одружився, і в 37-му у них народився син.
Про початок війни дізнався у перший її день, і вже 22 червня о 10-й годині ранку його викликали до місцевого райвійськкомату. Тоді Микола Антонович працював завгаражем райспоживспілки (Джулинка тоді була райцентром – П.Б.) і йому було доручено очолити колону з 20 автомашин на Захід, і вже на другий день вони добралися до Чернівців. Тут і прийняв свій перший бій з ворожим десантом.
Служити джулинчанин розпочав у розвідці, де і завершував війну.
Який епізод з війни найбільше запам’ятався? – ветеран думав недовго. – 25 червня 1941-го, коли відступали в складі спецрозвідгрупи. До речі, воювали розвідники, за словами співбесідника, по своїй окремій програмі. Того дня, відступаючи через Кам’янець-Подільський, став свідком трагедії – авіабомба попала в пологовий будинок і рознесла його вщент. Що там діялося – уявити неважко. А вже через декілька годин знову був бій, були вбиті і поранені побратими. Отримав тоді поранення і Микола Антонович, але врятував армійський пояс, який не дав осколку глибоко увійти у живіт.
– Найважче було відступати, – згадує ветеран,– адже нам ще доводилося залишати підібраних зв’язкових на території, яка окуповувалася фашистами. Тож брали учать і в боях, і у формуванні груп наших підпільників. Відступав через рідні краї, тож побував і в Джулинці, попрощався з сім’єю.
Найстрашніший період війни у його фронтовій біографії – це Сталінградська битва. Скільки смертей там було з обох боків, скільки напруження і героїзму радянських солдат. Сам був поранений в ногу. Як залишився живим – лише Богу відомо. А коли розпочався наступ, то зупинити армію визволителів фашистам було вже не під силу.
В складі 4-го Українського фронту старший сержант М.А. Кравченко звільняв Україну. Запам’яталося, як його розвідгрупа брала в полон німецького полковника, який приїхав інспектувати оборону німців в Криму і змушений був розповісти потім усі її деталі нашому командуванню.
Визволяв Європу від коричневої чуми, а війну закінчив 9 травня у Празі, хоч Берлін капітулював ще тижнем раніше.
Тут німці були приречені, і розуміючи це, воювали остервеніло, тож закарбувалися в пам’яті й останні втрати серед побратимів.
Розповідав Микола Антонович неспішно, чітко вимовляючи назви міст, де воював, прізвища командирів та номери частин і підрозділів.
Він пам’ятає все і понині. А як піднесено йшли вони в атаку з вигуками «За Сталіна!
За Батьківщину!». Нинішній молоді, за словами ветерана, цього всього, мабуть, не зрозуміти. Бо тоді воювали не лише зброєю, але й ідейними переконаннями, високим патріотизмом і сильним духом.
Демобілізувався у грудні 45-го, райком партії знову направив його зміцнювати кадри в торгівлі, потім на заготзерно. Довго пропрацював і механіком на інкубаторній станції, звідки у 1971 році вийшов на заслужений відпочинок.
– Увагою рідних я не обділений, – говорить Микола Антонович, – допомагає й держава. От тільки хвороби обсіли й доводиться купляти чимало ліків й за власний кошт.
– Чому Бог відвів багато віку? – ветеран ледь помітно усміхається. – Бо завжди по житті був оптимістом, ніколи не опускав руки в будь-яких ситуаціях.
Коли ж йому принесли піджак з орденами і медалями – щоб сфотографуватись, старий воїн враз посерйознішав і велично підняв голову. Ось він, солдат Перемоги! Тож вклонімося йому низько до землі – за подвиги і самопожертву, за наш світлий і мирний нинішній день.