Школярка Маша, яка була на пару років старша від малюка, виручала, захопивши хлопчика розповідями про фантастичні краї, де всього є вдосталь, де магазини пропонують свої принади, одяг. Дівчинка-фантазерка мріяла, а Валерчик їй вірив. За це мала навчителька отримувала шматок домашньої ковбаси.
То були її перші заробітки і перші педагогічні спроби…
Колишній завуч Пилипонівської російської школи (нині міська ЗОШ І-ІІІ ступенів №2) помітив прагнення дівчинки організовувати для молодших школярів ігри, веселі хвилинки. Тому радив вступати в педагогічний. Та батьки зуміли переконати дівчину поступати в інститут сільського господарства. Але доля розпорядилася по-іншому. Микола Андрійович Куц радо зустрів на тенетах школи колишню випускницю, її призначили на посаду піонервожатої.
Рішучості їй не бракувало: за плечима чотири курси інституту, переведення до Вінницького педагогічного, закінчення. Отримавши диплом з вердиктом: викладач хімії й біології, не зупинилася.
Знов пошуки. І нарешті другий диплом: Уманський педагогічний інститут, педагогіка і методика початкового навчання. Це була велика крапка в її пошуках, у прагненнях.
Доля є доля, вона облюбувала її.
У трудовій книжці один запис, датований 1961 роком: тут прийнята, звідси й звільнена. Не кожен може похизуватися такими свідченнями.
Коли згадує свою педагогічну діяльність, говорить: – Це мій дім, сюди йшла до першого класу, тут проводила свій перший урок та, власне, й останній… Життєва дорога не завжди була рівною. Різне траплялося: хтось нею не був задоволений, кимось – вона. Але життя є життя. Воно й цінне тим, що буває різним. Головне в тому, що вона, Марія Нифонтівна Сандул, йшла до дітей із усмішкою на устах, з бажанням повести у країну добра, із прагненням подарувати дітям сонячний день.
Гортає грамоти, подяки… Радіє, коли до неї приїжджають випускники, живе їхніми здобутками, хвилюваннями. Щось підкаже, щось порадить.
Цікавою стала зустріч із Віктором Березюком, колишнім учнем, коли з американським акцентом звернувся: – Радий Вас бачити, моя рідна вчителько!
У цьому було все: і сльози радості, і хвилини гордості. І усвідомлення того, що її пам’ятають.
Зараз Марія Нифонтівна на заслуженому відпочинку. Але це формально. Вона живе життям своїх учнів, друзів.
– Активна, непосидюча, – так характеризують її колеги, сусіди.
Виглядає жінка не по роках молодо, завжди охайна, зі смаком одяг, зачіска, макіяж.
І якщо жіноцтво не полюбляє акцентувати увагу на роках, то вона з гордістю констатує: – Та ж 70, дата кругла наближається!
Чи ж не в цьому її непохитність, жага жити, переборювати ті негаразди, які часто сипалися на неї, мов весняний дощ. А в тім, хто віда? Адже кожна людина – це загадка, яка живе в ореолі таємничості.
– Гостинна, відверта, – ще так її можна охарактеризувати.
А ще жінка керується одним правилом: багато віддаси, ще більше прибуде. Та це психологія людини, яку облюбувала доля, і тут ні додати, ні забрати.
Світлана КОВАЛЬСЬКА, лауреат премії імені В.Думанського, член Національної спілки журналістів України.
