Прізвище у неї Гудименко, це якось пов’язано з рухом, біготнею, гудінням… Так трактує походження свого прізвища.
Відлік її життя розпочався у Великій Киріївці ще в січні 1924 року.
Чи щасливим воно видалося?
Якби була можливість взяти щасливі дні в жмені, то їх би було зовсім мало, але то життя. Комусь наділяє по вінця, а комусь – краплями, як у Василя Думанського: «У когось життя – як пісня, у когось – як довгий плач…». Та бабуся Гафія не нарікає на долю. Вона щаслива з того, що має велику родину. Із трьох дітей двоє вже відійшли в інший світ. Є одинадцять онуків, двадцять правнуків, два пра - правнуки.
Хіба це не щастя?! Це її підтримка, надія і сподівання.
Гафія Герасимівна, попри свій дуже поважний вік, – людина говірка. Її життя, мов на долоні. Розповідає, аналізує, при цьому, що здивувало мене, критично оцінює пройдене, дає мудрі поради. Каже, що зараз молодь не хоче поступатися одне одному, через те розлучаються.
– Це гріх,– підсумовує.
В її очах сум, щось пригадує і знову: – Якщо народилися діти, то вже треба нести свій хрест до кінця.
… Жінка вся в русі. Навіть розмовляючи зі мною, жестикулює руками. А вони в неї вироблені, порепані, вузлуваті.
Помітила, як я розглядаю її руки.
– Ой скільки ж я ними короваїв вимісила… І все на щастя, на долю.
– Це, мабуть, важко? – запитую, хоча сама знаю, що важко.
– А що легко? Навіть довго спати – голова болить. Тісто місити – це Божа благодать.
Таке враження, що колишешся на хмарах, керуєш ними.
Жінка може годинами розповідати про технологію випічки хліба: увечері, коли всі ляжуть спати, необхідно винести з комори борошно, просіяти і залишити на столі, щоб було теплим.
Випічку хліба Гафія Герасимівна сприймає як народження сонця, тому вона так рановранці вчиняла тісто і клала в діжу.
– А діжа, дитино, має бути на покуті, з чистим рушничком.
Через якусь мить додає: – Все з чистими помислами…Та й що там казати, радісно, коли віддаєш людям,– продовжує радо. – І, примруживши вицвілі, мов пізні волошки, очі, з гордістю додає: – Мене ж називають коровайницею. Якусь мить мовчить, а тоді, ніби підсумовуючи нашу розмову: – Роби, Надіє, добро. Воно до тебе й вернеться.
Надія ГУДИМЕНКО, с. Велика Киріївка.
