Для них ніколи не закінчиться війна… За що їй, Наталці Андріївні, така кара, вона не може сказати. Скільки радості було, коли в них із чоловіком Іваном Пилиповичем народився первісток, скільки надій покладали на хлопця. І ось так повернуло в житті – пішов від них навіки, залишивши батькам лише пам’ять про себе, болючі спомини і вічне запитання: за що? За що у матерібатька забрали сина, в ім’я чого він поліг в далекому краї, про який до того навіть не чули?
… Василь загинув у пору, коли на його далекій батьківщині буяв травень. Лише два місяці тому виповнилося йому двадцять, попереду чекало довге життя.
Молодший сержант, командир бойової машини піхоти Ободнюк вже був досвідченим воїном, більше року служив в Афганістані. Його любили і шанували однополчани – за те, що відмінно знав службу, військову техніку. А коли доводилося брати участь у бойових операціях, завжди намагався виручати товаришів, ніколи не ховався за спинами інших. Він був мужнім і сміливим хлопцем.
Коли до закінчення служби залишалося якихось чотири місяці, сталося непоправне.
Група, в якій перебував Василь, повинна була відремонтувати лінію електропередач. Але потрапила у ворожу засідку. Сили були нерівними, і в тому бою він загинув. Через тиждень хлопця ховало усе Флорино… У родину Ободнюків прийшло вічне горе.
Але жити якось треба. Не вимагали нічого особливого для себе, жили, як усі. За цей час підросла дочка Люба (сестра Василя), створила свою сім’ю. Зять Віталій уві - йшов у їхню родину, як син.
З’явилися внуки. Старший Василь, названий так на честь дядька, вже став студентом, навчається в мед університеті.
А молодший Віталій, дев’я - тикласник, разюче схожий на свого дядька, якого ніколи не бачив, але багато знає про нього, намагається бути схожим в усьому. Мабуть, нема такої роботи в домашньому господарстві, яку б він не вмів виконувати. Бабуся бачить у ньому свого сина, а Віталик відповідає їй щирою любов’ю і шаною, і це допомагає їй втамувати отой вічний біль, від якого ще ніхто не придумав ліків.
… Два роки тому передчасно, не доживши зовсім трішки до золотого весілля і свого 70-річчя, помер Іван Пилипович, син воїна Великої Вітчизняної і тато воїна афганської воєн. До речі, сімейні реліквії – нагороди дідуся Пилипа та його внука Василя – зберігаються разом.
І хоч Василевому татові, колгоспному шоферові, не довелося воювати, але ці війни пройшлися і по його долі.
Поза всяким сумнівом, втрата сина вкоротила віку і йому, хоч і значно пізніше.
Тільки хто це знає, хто і чим виміряє біль батьківського серця?
А як нині їй живеться, старенькій матері, якій лише один рік залишився до важливого рубежу – 80-річчя? З чотирнадцятирічного віку трудилася вона в колгоспі, навіть після пенсії чимало працювала в господарстві.
Із спілкування з Наталкою Андріївною відчув, що вона постійно подумки розмовляє із сином, ділиться з ним, чим зараз переймається, розповідає про свої тривоги і печалі, про ті проблеми, що час від часу вриваються у її життя.
Василько для неї не загинув, він так і залишиться молодим.
Матері та батькові не дано було побачити його двадцятирічним, навіть у праві побачити його мертвого їм було відмовлено. Та все ж Іван Пилипович розкрив цинкову труну, і вони, у глибині душі сподіваючись, що, може, то не він, Василько їхній, а хтось чужий (відомі ж були такі випадки), побачили востаннє свого синочка… І попрощалися по-людськи.
… Нині їхньому хлопчикові вже було б сорок п’ять. Він народився якраз напередодні Дня Радянської Армії, і сам був мужнім воїном. Хто зна, якби не ота душманська куля, Василь Іванович Ободнюк нині вже став би не тільки батьком, а й дідусем, як чимало його ровесників.
Наталка Андріївна, в життя якої увійшло вічне горе, давно змирилася з долею. Вона нічого особливого не вимагає для себе. Та й багато їй не потрібно. Слава Богу, допомагають діти, внучок Віталик. Ніколи не обходить увагою сільський голова Василь Іванович Нікітчук, який і живе поруч, знає усі проблеми цієї родини. Дуже вдячна жінка і колективу комбінату хлібопродуктів за допомогу – завдяки цьому підприємству Наталка Андріївна забезпечена паливом. Однак мало чим може допомогти районна організація спілки ветеранів війни в Афганістані, попри все бажання її очільників через відсутність коштів.
Та не все вимірюється грішми. Більшого вартує те, що її не забувають, надають, як кажуть, моральну підтримку.
Щороку, у дні, коли відзначається річниця виведення радянських військ з Афганістану, до неї, як і до інших батьків загиблих, приїздять представники спілки воїнів-афганців, місцевої влади. Для матері це дуже дорогі хвилини, адже їй дуже важливо, що її сина не забувають. А після цього вона знову, як завжди, розмовляє із своїм Васильком… Кілька днів тому на рівні держави було прийняте рішення, що батьки загиблих воїнів-інтернаціоналістів прирівнюються до статусу учасників війни. Відтак матимуть вони і відповідні пільги. Але чи не зійде ця ініціатива нанівець? Їм, тим, хто у мирний час втратив найдорожче, вже ніхто не поверне їхніх синів.
Тож підтримуймо їх не тільки в дні чергових річниць, дат і свят, а завжди. Навіть якщо вони через свою скромність не йдуть нічого просити до начальства. Та й зрештою, вони ніколи не вимагають чогось особливого. Тож своєю увагою, теплом, турботою зігріваймо їх, допомагаймо повсякденно.
… Коли вона залишається в кімнаті наодинці із портретом сина, то це для неї хвилини душевного спілкування з Васильком, який ніколи не постаріє, завжди залишиться для неї хлопчиком. Але хто і коли відповість, за що полягли тисячі таких, як наш земляк Василь Ободнюк, який з честю виконав свій військовий обов’язок? Для матері та дивна війна ніколи не закінчиться… Федір ШЕВЧУК.
с. Флорино.
На знімку: Наталка Андріївна біля портрета сина.
Фото автора.
