Микола Хараїм належав до тих людей, хто покинув земне життя фізично, одним лише тілом. Усе інше залишається назавжди тут: його людські почуття, намагання завжди бути корисним людям, багатосторонні здібності, наслідки повсякденної нелегкої, але конче потрібної, праці та, як прийнято, дім, садок та нащадки. Перед рідними та тими, хто знав його, мушу чесно визнати: не раз сідав писати про нього, але не міг вживати в слів у минулому часі. Бачу його живим, енергійним, завжди у вічних пошуках можливостей якнайкраще зробити для рідного села та людей, із теплим поглядом добрих щирих очей, які мене вразили ще при першому знайомстві.
Його вміння переконливо, зі знанням справи, спілкуватися на належному фаховому рівні з найскладніших питань, завжди сприймав позитивно та намагався з ним зустрічатися частіше, ніж дозволяли постійна зайнятість і напруга праці в обох.
Він належав до тих спеціалістів, хто багато працював над собою, постійно стежив за новинками, сприймав їх перевіряючи. Вражав своїм умінням швидко реагувати на прогресивне, ефективне, що давало позитивні результати.
Спілкуючись із ним, я нерідко забував, що переді мною ветеринарний технік із середньою спеціальною освітою.
Складалося враження, що він – лікар ветеринарної медицини з відповідним запасом не тільки теоретичних знань, а й значного досвіду.
Призначення Миколи Хараїма на нову роботу сприйняв двояко. Знав про це раніше, бо якось, інформуючи першого секретаря райкому партії про стан збереження молодняка ВРХ у господарствах, згадав і про Хараїма з позитивного боку. Секретар спитав: – А який він як людина?
Розповів про нього все, що знав позитивне. Він посміхнувся й додав, що Федір Кавун такої ж думки.
Коли питання стало вирішуватися, Микола сказав мені при зутрічі: – Мене переводять на нову роботу, думаю в інститут поступати. Що порадите – ветеринарію чи економіку?
Специфіка нової роботи вимагає широкого кола різних знань. Тому, на мою думку, більше підійде економіка.
– Дякую, – посміхнувся він.
Мені шкода було втрачати такого здібного та сумлінного працівника, але справу кар’єрного росту сприйняв позитивно.
Коли він став працювати заступником голови колгоспу, я часто зустрічався з ним. Його людські риси не змінилися, залишилися такі ж повага та уважність до людей, їхніх клопотів та турбот. Мене вражало те, що він практично всіх людей села міг назвати по імені і по батькові.
Серединку я знав давно, ще школярем бував тут у друзів, а коли закінчив школу і працював секретарем сільради в Тернівці, організував сільський драмгурток. Не один раз і в Серединці ставили спектаклі. Саме тоді переконався у неабиякій пам’яті Миколи.
Якось вирішували питання про допустиму норму кухонної солі в комбікормах для свиней. Ми її знали напам’ять, але для видачі припису необхідно було назвати точну дату затвердження відповідної інструкції. Я про неї забув, а Хараїм назвав безпомилково. Згодом звірили – точно!
... Нова посада Миколи Єфремовича була відповідальною, об’ємною за обов’язками, повсякденними турботами про тваринництво, яке в Бершадському районі в той час розвивалося інтенсивно.
А в Серединці ця галузь мусила завжди бути кращою, ніж у сусідів. Тваринництво постійно перебувало на котролі обкому партії, який заздрісно ставився до братів Кавунів.
Проте показники галузі завжди були на належному рівні, в чому, на мою думку, найперша заслуга тандему Федір Кавун – Микола Хараїм. Такої дружньої товариської співпраці голови та заступника голови колгоспу я за двадцять років роботи на посаді головного ветлікаря району не бачив у жодному господарстві.
Не можу стверджувати, що названі керівники мали однакові характери. Та їх об’єднували насамперед людська совість, особиста відповідальність перед громадою, бажання працювати на повну потужність, постійне вдосконалення та розширення спеціальних і загальних знань. Ще їх здружили любов до художньої літератури та сільська інтелігентність. І не тільки у вмінні вести себе за трапезним столом або зі смаком одягатися. Їхня інтелігентність полягала, в першу чергу, у повазі до людей і в тому, що вони ніколи не ображали людську гідність, навіть тих, хто в чомусь провинився.
Одного дня по радіотелефону, що був у службовій машині, мені повідомили про отруєння свиней у Серединці, і я помчав туди. На свинофермі застав голову колгоспу Федора Кавуна та його заступника Миколу Хараїма.
Запитав у колишнього колегу по ветеринарії, що трапилося.
Він детально розповів про обставини захворювання свиней та ознаки хвороби. Висловив думку про те, що тварини отруїлися комбікормом із надмірним вмістом кухонної солі. Знаючи, що наша служба завжди потерпає перед можливою інфекційною хворобою, Хараїм цим самим заспокоїв мене, тим більше, що таке захворювання легко ліквідувати. Разом із керівниками та місцевим ветлікарем пішли на ферму, а потім розглядали зміни у внутрішніх органах забитих хворих свиней. Усе підтвердило правоту Миколи Єфремовича. Наступного дня районна ветеринарна лабораторія визначила в пробах кормів подвійну норму солі.
Робота по ліквідації отруєння була чіткою, але часу забрала чимало. Вже під вечір, коли знімали халати та мили руки, а Кавун розмовляв у машині по радіотелефону, Микола запропонував повечеряти.
Правду кажучи, коли їхав на ферму і не мав достатньої інформації щодо хвороби, хвилювався. Адже господарство відоме за межами області, а його керівникам я симпатизував. Дуже не хотілося якоїсь біди. А день тоді видався важким. З п’ятої ранку був на молочній фермі в Голдашівці, де розбирався з низькими надоями. Та й у Серединці трохи охляв. Тому хотілося скоріше додому, про що відверто сказав Хараїму. Він посміхнувся своєю доброю та незабутньо-душевною посмішкою і промовив: – Повірте мені, ніщо так не впливає на настрій та душу як природа. Поїдемо на природу!
... Ми сиділи біля невеличкого природного ставочка на межі з полями Теплицького району та мовчки спостерігали за негучними плесками дрібних срібних карасів, що вискакували з води. А посеред ставочка дві пірникози, змагаючись між собою, часто пірнали у воду, доганяючи дрібнішу рибку на вечерю. Зрідка з очерету стрімко випливали водяні курочки, швиденько оглядалися навколо і далі спокійно пливли вдовж заростей.
Микола мовчки та вміло розкладав і підтримував багаття, яке під незгаслим ще сонцем виглядало блідим. Уже потім, коли багряне коло зникло за високими вербами, і швидко пролетіли запізнілі ворони, полум’я іскриво висвітлювало все навколо.
У той вечір ми зрідка пили по чарці, повільно їли смачний шашлик із овечого м’яса, втамовуючи цілоденний голод. Куштував цю страву не один раз і навіть у різних національних республіках. Але того вечора шашлик мені видався особливо смачним і делікатесним. Адже, готуючи його, Микола вклав не тільки своє вміння і смак, але й душу, що так характерно для нього. Будь-яку справу, малу й велику, він однаково робив із любов’ю та душею. Люди шанували й поважали його, називали його «наш Хараїм».
Коли вже їхав додому, згадував події дня, слова Миколи про природу. Радів, що два таких славних керівники, два сільських інтелігенти зведені долею у спільній праці на користь селян Серединки. Не міг тоді уявити, що доведеться писати спогади, але вранці за звичкою зі шкільних років коротко занотував події того дня... З сумом згадую про це, але цей сум світлий, бо Хараїм був людиною оптимістичною, ніколи не скаржився на труднощі.
Сьогодні мені навіть радісно стає на душі від того, що доля подарувала мені можливість зустріти й спілкуватися з такою прекрасною людиною як Микола Хараїм. А ще радію з того, що справедлива доля знову звела в прекрасний тандем його сина, також Миколу, з сином Федора Кавуна Олександром – на користь громади села.
Олександр ЖОРНИЦЬКИЙ.
вранці -2…-4° 
