На знімку: П.І. Байдалюк після вручення йому «Золотої медалі української журналістики». 2010 р
Він був одержимий роботою, не переймався власним побутом, особливо після того, як пішла з життя його кохана дружина Галина Табулдінівна. І до лікарів звернувся тоді, коли було вже надто пізно… Десь за кілька днів до його від’їзду в обласну лікарню ми спілкувалися з ним, як звичайно, про газетні справи, новини, плани на прийдешнє – все було, як завжди. Розмова була предметною і конкретною – за багато років спільної роботи ми навчилися розуміти один одного з півслова. І ні словом, ні натяком він не показав, що його щось тривожить, болить.
Можливо, не приділяв цьому уваги, а, може, просто тримав свій біль у собі. Цікавився моїм здоров’ям, а про своє – ні слова… Тепер спілкуюся з ним тільки подумки, згадую, що познайомилися з ним у далеких 70-их, коли працювали ще в школах. З того часу не раз доля зводила нас. І завжди він залишався вірним товаришем, другом, на якого можна було покластися. Він не вмів фальшивити, з ним завжди було легко.
Коли настали тривожні дні після операції, колеги, звісно ж, допомогли, дехто навіть спілкувався з Павлом Івановичем, хоч він був занадто слабкий, йому важко було говорити. Я не хотів його зайвий раз тривожити, мав надію, що поговоримо після одужання. Але… Жорстока несправедливість у тому, що він пішов із життя передчасно. Скільки задумів залишилися невтіленими, планів нереалізованими!
Його шанували і любили – це відчувалося завжди і особливо в день похорону, коли Павла Івановича приїхали провести в останню путь колеги-редактори з п’ятнадцяти районів області, представники департаменту інформаційної діяльності та комунікацій з громадськістю облдержадміністрації, правління обласної організації Національної спілки журналістів України. Вшанували пам’ять нашого колеги керівники райдержадміністрації, районної, міської та сільських рад, громадськості. Колеги Павла Байдалюка, згадуючи його, відзначали, що у Бершадському районі, як ні в яких інших, влада підтримує газету, вона має найбільший тираж в області серед споріднених видань. Від себе додам, що ніяк не афішуючи цього, керівники власним коштом допомогли рідним Павла Івановича організувати похорон і поминальний обід.
Кажуть, що горе зближує людей. Власне, ця істина підтвердилася у скорботні дні прощання з неординарною людиною. Ми ще довго не зможемо прийти до тями від цієї втрати і ніколи не змиримося з нею.
Схилімо голови у невимовній тузі, В німім мовчанні замремо на мить… Як боляче і гірко, коли відходять друзі, А серце рветься, плаче і болить.
Та це неправда – друзі не вмирають І не відходять враз із нашого життя.
Вони у вирій просто відлітають, З якого вже не буде вороття…
Федір ШЕВЧУК
вранці -2…-4° 
