На знімку: Василь Іванович Гойко та його син Віктор задоволені, що і цього разу біля їхнього прилавку збираються покупці – справжні цінителі меду. Фото Руслана БАЙДАЛЮКА.
Хоч кажуть, що не святі горшки ліплять, до такої галузі як бджільництво це твердження, швидше всього, не підходить
– Коли мені було 45 років, – розповідав, усміхаючись, – доглядаючи колгоспну пасіку, вкачав по 45 кілограмів меду від кожної бджолосім’ї, коли було 46 років – по 46 кілограмів. Було це ще у 1983-1984 роках. А скільки меду всього видав за своє життя і не порахувати.
Тому в свою чергу сина Віктора повчав теж, як те робив колись його дядько, але вже дещо по-іншому: «Як будеш добре трудитися, то матимеш ще й чим поділитися».
Що найбільше вплинуло, коли настала пора остаточно «приземлитися», обираючи професію, Віктор вже не може визначитися. Але коли батькові прийшла пора виходити на заслужений відпочинок, керівники тодішнього сільгосппідприємства вирішили, не без погодження звичайно з цим сімейством, що найкраще буде, якщо пасіку передати синові Василя Івановича.
Адже вникати в усі тонкощі солодкої професії він почав ще зовсім у юному віці. І настільки оте, видно, запало йому в душу, що, відслуживши в армії, вже і сам починав розуміти, що пасіка – його, як і батькове, покликання. Не залишала ця думка і тоді, як працював на заводі, і навіть як запросили на посаду директора сільського будинку культури.
Варто зазначити, що у свій час батько не відкривав у цій справі ніякої «америки».
Найбільше, каже, подобалися йому вулики-лежаки. Відкриєш такий і все тобі, мов на долоні. Колись навіть кочував на пасіку, як цвіла акація.
У розпорядженні Віктора теж нині 130 бджолосімей.
Про те, як працює, говорить сам по собі хоча б той факт, що із зими вони вийшли всі.
Хоч офіційно помічником у нього дружина Галина Дмитрівна, беззмінно допомагає і батько, як син допомагав колись йому. До речі, дружина Василя Івановича Марія Федорівна у свій час теж була у нього помічником на пасіці. Тож виходить, що впродовж багатьох років вся їхня сім’я була з медом і бджолами.
Хоч кажуть, що не святі горшки ліплять, до такої галузі як бджільництво це твердження, швидше всього, не підходить. Все ж не кожна людина може бути пасічником. Для цього необхідно якось по-особливому розумітися з природою, бути наділеним особливою добротою.
– Не цурайтеся праці, дітки, і теж солодкими будуть ваші заробітки, – повчають тепер старший і молодший Гойки, коли когось із підростаючого покоління пригощають медком і мова заходить про їхні майбутні професії.
Нині вже і двадцятирічний Євген, син Віктора і внук Василя Івановича, теж захоплюється бджільництвом. Як вже тут не вести мову про їхню династію.
Щоправда, відколи в районі почали займатися ріпаком, пасічників-любителів побільшало. А ще, кажуть, що їх легко було б навіть відрізнити серед представників інших професій.
Як правило, у їхніх сім’ях завжди все гаразд. А на ринку у павільйоні, де продається їхня продукція, навіть розмовляють, здається, на півтона тихіше, ніж там, де продаються молокопродукти, тим більше сало та м’ясо. І хто знає, можливо всім нам і передадуться колись оті бджолині поміркованість, доброта і працелюбство, а з ледарями і порушниками ми почнемо боротися, як виживають з вуликів трутнів.
Павло КУШПЕЛА.
