Можна тільки здогадуватися, як жилося у цій сім’ї середньому за віком Івану, який народився у 1944 році. Ще з дитинства, та й у шкільні роки, скуштувавши важкого сільського життя, дійшов висновку, що треба спробувати змінити щось у власному житті.
Хоч дійсну військову службу проходив у столиці Молдови, по її завершенню, на подив багатьох односельчан, вже співав у хорі Прикарпатського військового округу. Зна - йшлися люди, які саме в армії зуміли розпізнати у ньому талант, яким наділено не кожного.
Красивий сильний голос Івана Власовича, його пісня круто змінили життя та долю.
Звичайний хлопчина з українського села на Бершадщині невдовзі був уже прийнятий до відомого на ту пору народного хорового колективу в Черкасах, яким керував сам Пашкевич.
Тепер з нашим менталітетом, дехто вже міг би тлумачити такий його прорив на велику сцену, як обов’язково здійснений через блат чи гроші. Тоді ж ні про який блат батьків – Доскочів, які були звичайними колгоспниками і виховували стількох дітей, не могло бути й мови. А Іван тим часом продовжував «рости» і був уже солістом Волинського народного хору. Пісню «Ой, у полі два дубки», яку тоді виконував з самою Раїсою Кириченко, любителі цього виду мистецтва пам’ятають і досі. 3 концертами об’їздили мало не весь Радянський Союз, неодноразово побували за кордоном.
В одному з інтерв’ю кокчетавській газеті (Казахстан) молодий співак під час гастролей висловив жаль, що пісні і танці дідів та батьків стають ніби не в моді. Адже саме у них красиве і природне звернення, тому саме вони спроможні по-справжньому зігріти і схвилювати.
Іван ще тоді казав, що те було справжнім мистецтвом, здатне зачепити найтонші струни душі і не роз’єднувати, а, навпаки, з’єднувати народи. Мистецтво, одним із носіїв якого він був, на його думку, завжди розуміли на різних мовах. На жаль, деякі теперішні пісні буває важко зрозуміти, або хоча б те, як вони могли потрапити на велику сцену, навіть на рідній українській мові.
На думку ж артиста з П’ятківки, краса української пісні завжди здатна заворожити будь-кого. А по-справжньому залюблені у неї народи ставали ще дружнішими, ще більше починали розуміти один одного.
На жаль, про те, що приїжджав він у рідне село і навіть виступав разом зі своїм колективом на районному святі урожаю, сьогодні можуть пам’ятати лише представники старшого покоління.
Як спогад, на столі у Володимира Власовича Доскоча – працівника держземвідділу у районі, лише папка з деякими матеріалами про брата Івана.
Відчуваючи, що залишається йому не так вже й багато, вирізки з газетних фото, зроблених під час його гастролей, підготував для сімейного архіву сам. На другий день після похорону, філармонією, у якій він працював, в данину пам’яті про нього було дано концерт, який тривав 2 години 40 хвилин.
Хоч з моменту його смерті минуло вже чимало часу, даний матеріал підготовлено не тільки для того, щоб показати, як можна знайти себе, визначитися у житті. А ще й з метою, щоб нагадати, що не лише про героїв і генералів ми повинні пам’ятати, а й про таких людей, як Іван Власович Доскоч. Адже земляки, які заслуговують на пам’ять, є у кожному селі.
Здавалося б, звичайний сільський хлопець, а все ж зумів прославляти своєю творчістю як рідну Україну у ті непрості роки її становлення, так і своє рідне село. Будучи зовсім простою людиною, він словом, українською піснею, виконаною з неповторним українським гонором, міг зробити більше, ніж дехто з нас для неї.
«Сердечні зустрічі» – так було названо одну із статей про нашого земляка у далекому Казахстані ще у роки, коли про незалежність нашої держави ми тільки починали мріяти. Як би хотілося, щоб таких статей, як і самих зустрічай з такими людьми, було побільше.
Павло КУШПЕЛА.
