З початку Революції гідності Іван Максимович був у перших рядах активістів. Пліч-опліч прокладав шлях до незалежності поруч із Яценюком, Турчиновим, Ляшком. Разом із мітингарями на майдані Незалежності йшов до будинку Верховної Ради на вулиці Грушевського. Він бачив гідність у волонтерах-медиках, що виносили поранених під кулями, в очах хлопців, що без бронежилетів, у пластикових касках, прикриті самими тільки дерев'яними щитами, захищали барикади на Інститутській, Європейській, Прорізній. Він бачив гідність у людях, котрі, незважаючи на мороз і блоковане метро, несли їжу й медикаменти на Майдан і в шпиталі. Він бачив гідність в очах жінок, які відправляли своїх чоловіків у ніч на Майдан і плакали, бо відпускати страшно, а не відпустити ще страшніше.
Його дружина Марія Трохимівна їздила до Києва підтримати чоловіка, коли його з Майдану у напівсвідомості забрали до київської лікарні.
А далі 6-годинна операція… Сьогодні Іван Максимович згадує ті дні, як сон. «Тиск піднявся понад 220, ноги не слухалися, відчував, що втрачаю свідомість, але ішов… Бо був переконаний, що треба вірити в одужання своєї країни!».
Тож недаремно за розвиток козацького руху в сфері відродження історичної спадщини українського козацтва там, на Майдані, йому надано чин осавула (майора) з правом носіння однострою та зброї дозволеного зразка. Генерал козацтва Ю. Руголь нагородив його орденом «Хрест з шаблями Академії Культурної Спадщини».
Напередодні Дня Незалежності Іван Максимович завітав до райдержадміністрації. Приніс фотографії, газети, універсал Всеукраїнської академії культурної спадщини українського козацтва, свідоцтво про нагороду. На останніх сторінках паспорта – підписи Ляшка, Тягнибока, Кириленка, Тимошенко.
Але мене вразило дещо інше. Серед цих матеріалів зберігалася… книжечка Дмитра Павличка «Вірші з Майдану», на першій сторінці якої, звісно ж, автограф.
Два майдани. На одному – пісня, Клич свободи, дзвони боротьби, А на другім – пліснява зловісна, Хахлашня, перевертні, раби.
Дивуєшся, звідки береться у чоловіка, який 40 років пропрацював електромонтером, водієм, механіком в Укртелекомі, така висота патріотичного духу та сила відданості справжнього патріота? Як у час лютневого Майдану, який концентрувався до твердості й правдивості алмазу, знайшлося місце для поетичних рядків? Мабуть, у цьому й полягає відданий патріотизм справжнього українця, який не ховається за призму красивих слів, як часто буває в нашій країні. Патріотизм, який підтверджується не тільки словами, фарбою на папері та пікселями на екранах моніторів, а високими переконаннями, якими живуть наші земляки, які має Іван Максимович.
Руслана РУДЕНКО.
