Його юність була такою ж, як і в більшості ровесників. Тоді, в шістдесятих роках, на відміну від нинішніх часів, служба в армії вважалася дуже престижною. Тож і Віталій охоче йшов у військо, дослужився там до звання молодшого сержанта. До речі, проходив службу теж у лісі, під Луцьком, у ракетних військах стратегічного призначення. Коли звільнився в запас, то повертався додому вже в нове помешкання батьків – у ліс поблизу Великої Киріївки. А після армії свій трудовий шлях зі скромної посади інспектора по кадрах на Бершадській швейній фабриці (до речі, тут він познайомився і зі своєю майбутньою дружиною Оленою Миколаївною).
Через кілька років за направленням трудового колективу (був колись такий спосіб працевлаштування) Віталій Кольченко переходить у райвідділ міліції. Його служба в міліції починалася зі скромної, але дуже відповідальної посади працівника і начальника паспортного стола і зі звання молодшого лейтенанта. А ще були велике бажання працювати, ентузіазм, прагнення більше знати. Тож згодом без відриву від роботи закінчив юридичний факультет Одеського держуніверситету.
Той день, 1 липня 1977 року, залишиться в його пам'яті назавжди. Саме з нього він починав шлях до вершин професійної майстерності, ставши слідчим слідчого відділення районного відділу внутрішніх справ. А через два десятиліття закінчував службу в міліції у званні підполковника і на посаді старшого слідчого з особливо важливих справ УМВС Вінницької області по південно-східному регіону. Між цими двома важливими віхами в біографії – напружена робота, іноді без вихідних і відпочинку, розслідування багатьох справ, часом дуже складних. Це зовсім не схоже на те, що показують у кіно. Бо у фільмі, як правило, показують якусь одну справу, а в житті слідчому доводиться мати їх по
5-10 одночасно. Та В.І.Кольченко і його колеги не рахувалися з часом, докопувалися до істини. Іноді доводилося чути і погрози, але на те не зважали. Було й таке, що йшов усупереч вищому начальству. Спокушали й чималими хабарами, але з честю витримав і це випробування, залишився непідкупним.
– У перші роки роботи, – розповідає Віталій Іванович, – дуже багато для мене значила підтримка і допомога старших, більш досвідчених товаришів – Володимира Дмитровича Бабіна, Володимира Михайловича Качинського, Івана Максимовича Благодира, Якова Кириловича Кармазіна. З вдячністю згадує і пізніших наставників – тодішніх заступника начальника УМВС області по слідству Михайла Феодосійовича Супруненка, його заступника Миколу Васильовича Петрука, Василя Микитовича Дремлюгу, з яким разом працював в УБОЗі.
Віталій Іванович вже давно міг би насолоджуватися заслуженим відпочинком, але останніх десять років працює слідчим районної прокуратури. І тут робота, яку важко назвати спокійною. Не раз доводилося виїжджати на місце важких злочинів – вбивств, а зараз розслідує службові злочини. Це теж відповідальна і, як правило, рутинна робота, та радникові юстиції В.І.Кольченкові досвіду не позичати.
Не зчувся він, як за повсякденними турботами пролетіли літа. Вже й діти виросли. Донька Наталя стала адвокатом, син Володимир також здобув юридичну освіту, але нині працює в сфері автосервісу. Радують Віталія Івановича та Олену Миколаївну внуки Аліна та Віталік.
… Можливо, після того, як вже остаточно вийде на пенсію, зможе колишній слідчий частіше брати в руки баян (ще одне його захоплення), більше спілкуватися з природою. І, незважаючи на життєвий календар, залишатися молодим душею.
Тимофій МАРЧЕНКО.
м. Бершадь.
