Останнім часом це підприємство декілька разів переходило з рук в руки. І його власники так доторгувалися, чи може дохитрувалися, що його вже, як запевняють ті, що живуть поряд і на ньому працювали, майже не стало.
Ошуканий колектив, звичайно, у свій час почав бити на сполох в усі інстанції. Але відколи у нашій державі почали жити за принципом гаманець дорожче всякої моралі (таку оцінку сьогодні багато людей дають ринковим відносинам), ніхто так і не спромігся раз і назавжди переконливо довести: те робиться із заводом, чи ні?
Чого тільки не понаобіцяли нові власники мешканцям чималого робітничого селища, більшість з яких залишилися без роботи. І лінію по виробництву пектину, і ще багато чого, де буде відкрито чимало робочих місць. Але ніхто у те не вірить і, здається, не вірив з самого початку. Натомість усі твердять: там, де справді мають намір щось зробити, одразу ж включаються у якийсь ритм роботи, ні від кого те не приховують. А тут? Тема закриття Бершадського цукрового заводу так і не знята серед населення.
Щоб розкласти хоч якісь крапки над "і", а заодно і перевірити чутки, чи справді підприємство знищують, разом з фотокореспондентом робимо спробу потрапити на його територію.
Як і належить, попередньо домовилися про те з директором ПП "Автокрафт", яке на його території, В.В. Ковальовим. У робітничому селищі його вважають не то власником, не то співвласником підприємства. Але коли у визначений час прибули на завод, директора чомусь на місці не виявилося. Натомість охоронник Ю.Погребняк вказав на двері прохідної!
Керуючись 3аконом України, де у ст.26 чітко записано, що "журналіст має право відвідувати державні органи влади, органи місцевого і регіонального самоуправління, а також підприємства, заклади і організації і бути прийнятим їх посадовими особами, відкрито вести записи, в тому числі із застосуванням технічних засобів" попросили повідомити старшого охоронника і навіть організувати зустріч з ним. Але де там було. Натомість по телефону від Сергія Анатолійовича (так звати старшого охоронника), на адресу його підлеглого прозвучало грізне: "Без хазяїна кореспондентам у нас нічого робити". А далі, не відаючи, що ми ще на прохідній, час від часу він цікавився по телефону: "Кореспонденти ще є, чи вже поїхали?" Видно все-таки не байдужі на цьому підприємстві до працівників ЗМІ.
На що можна було розраховувати від настільки гостинного прийому? Умовляти, переконувати тут когось у чомусь було марною справою. За більше, як 20-літню газетярську практику не раз доводилося бути свідком конфліктів, непорозумінь, але щоб аж ось так? Ніби відбувалося усе це на військовому об'єкті!
Здавалося б, нова влада, нові підходи, а що виходить насправді? Чи може Бершадський цукровий завод і справді, якийсь засекречений? Якщо ні, то як узгоджуються такі дії із Законом України "Про друковані засоби масової інформації в Україні"? Після даного візиту ще декілька разів, протягом декількох днів доводилось телефонувати в офіс, щоб хоч по телефону почути голос пана Ковальова, але жіночий голос люб'язно відповідав: "Десь на території". А він чомусь не захотів зателефонувати, що взагалі дивує, до редакції, на наше прохання.
Щоб не гаяти даремно часу, розмову того дня, розраховуючи, що він з'явиться, продовжили у робітничому селищі.
Медсестра дитячого садка Л. Паламарчук, як і інші з цього колективу, хвилювалася, щоб доля заводу, як і заводського будинку культури, не спіткала їх заклад. Адже утримувати настільки велике приміщення власними силами вони не можуть, і воно починає руйнуватися. Парове опалення вже вийшло з ладу, і обігрівають кімнати з дітьми за допомогою грубок.
Котельню, яка рік обігрівала їх і багатоповерхові будинки, вже за словами тих, хто тут проживає, "рознесли". У дитячому ж садку, щоб не руйнувався, планували розмістити початкові класи школи №2, але ця ідея десь загубилася. Тож пишіть так, просили, щоб хоч будинок дитячого садка нікому не передали...
Окинувши поглядом багатоповерхові будинки, чомусь закрався сумнів, що ніхто і ніколи не думав, якою бідою може обернутися для їх мешканців закриття цукрового заводу. Адже обігрівалися саме звідти, де і працювали.
Щоправда рік діяла окрема котельня. Але нібито через неплатежі за опалення її змушені були закрити. А як бути з тими людьми, запитують тут, які все-таки справно вносили плату?
Проте на першому плані у жителів робітничого селища навіть не ця проблема. – У нас тепер, – заявляють вони – одні кафе. Це щось страшне, молодь спивається. А там, де спиртне, є і все інше. Один дільничний міліціонер не може дати всьому раду. Кажуть, з цього приводу зверталися вже і у міську раду, і до депутатів, але нічого не змінюється.
Мали організувати спортивний комплекс і вже навіть щось робили, молодь тягнулася туди, але все призупинилося.
Руйнування ж цукрового заводу тут кожний сприймає як трагедію. Бо ж більшість, навіть цілими династіями, створювала його власними руками. На відновлення роботи сподівалися до останнього. Розраховували на підтримку нової влади. Однак, за їх словами, саме з її приходом руйнування набуло нечуваних масштабів.
Щоб зимувати, змушені були рубати у стінах багатоповерхових будинків відводи для димоходів. Наскільки це відповідає технічним нормам експлуатації таких будинків навіть зауважити нікому.
Не бракує на території робітничого селища й інших проблем. Зустрілися, наприклад, з помічником санітарного лікаря по комунальній гігієні С.Д. Кошовою і архітектором міської ради А.В.Запорожчуком. Виявляється, санепідстанція має тут теж одну з них. До міського сміттєзвалища, як кажуть, рукою подати, однак побутові відходи чомусь тут звозять і зносять до ями, яка неподалік багатоповерхового будинку і яка очищається від випадку до випадку.
Місце – курортне, ліс, чисте повітря, а от складалося враження, що люди у робітничому селищі кинуті на виживання. Обігрівалися, розповідають, ще й електроенергією. Але відколи енергетики винесли лічильники у підвальні приміщення і там їх замкнули, вже і цього не зробиш. Бо як можна контролювати її витрати? А не проконтролюєш, увійдеш у борги, і струм взагалі можуть відключити. А сім'я Л. Парахонич, яка 27 років відпрацювала на цукровому заводі, вчителька Д. Фурманська, у якої син студент, взагалі зимують у квартирах, які їм дісталися у цокольному поверсі, без грубок. – Бо не сходяться, – каже Л.Парахонич, – кінці з кінцями, щоб їх побудувати.
Словом, злий жарт зіграла доля у нашому райцентрі з мікрорайоном біля цукрового заводу. А може то все-таки не доля, а щось інше? Про це з болем і обуренням висловлювалися всі, з ким тільки того дня зустрічалися. Бо ж і справді, з нічого ніщо не виникає.
Павло КУШПЕЛА,
кореспондент газети.
